Читати книгу - "Барсику, де мій заєць?, Тіна Вітовт"

Яр

І навіщо я придумав ще ту дурнувату і непотрібну обіцянку? Що я маю у неї просити натомість роз'яснення її ж феноменального дару? Це її право, знати що відбувається з нею, а я маю певні необхідні знання. Небагато, але щось тай знаю, що може їй допомогти у пізнанні самої себе. То чому ж усе ускладнювати? Не можемо ми без ускладнень свого життя. Так легко взяти і поговорити, зрозуміти що і як відбувається, але ж ні потрібно все ускладнити.

Дурень, який же я недоумок, от зараз візьми і придумай що їй запропонувати натомість роз'яснення. І на думку нічого не приходить. Що попросити, довіри? Так її ще заслужити потрібно, вона так просто не виникає.

Вірності? Ще бездумніше, якої ще вірності, вона ж не собака, а людина, і має право сама вибирати свій шлях. Таке не вимагають, такі відчуття приходять самі, як даність іншим непідвладним нашому розумінню почуттям.

Любові чи кохання? Також дурість, цього не можна вимагати. Кохання не підвладне жодним правилам та поясненням. Почуття не можливо вимагати, це навпаки провокує відторгнення. Силою та пригнобленням викликається тільки протилежна реакція. Мені не потрібні ніякі відхилення у психічному здоров'ї, я хочу звичайного, людського щастя, а не будь-яких синдромів.

От дурень, і навіщо я придумав цю дурнувату обіцянку. Який нечистий мене за язика дьоргав? І потрібно ж придумати, якесь суттєве, нормальне пояснення, а не банальне бажання, розбещеного хлопця, котрий і так має все у житті... Що ж я маю придумати? Недаремно попросив відстрочки до завтра, так як сам поняття не мав чого просити.

Чого мені не вистачало? Вона прокинулася, прийшла до тями, повернулася до мене. Це вже було безмежне щастя. Надзвичайно швидко пішла на поправку, майже здорова. Залишається тільки набратися сил, і все буде гаразд.

Мені було достатньо і цього. Хтось скаже мало, а для мене нічого важливішого у світі немає ніж її здоров'я та життя. Хай хто що говорить, але це для мене важливо і я не збираюся ні перед ким звітуватися. Це мої почуття і мої переживання, і нікому третьому тут немає місця. У справах двох третій не зайвий.

Я був на сьомому небі від щастя коли вона прийшла до тями. Стільки сил було покладено щоб повернути її назад у цей світ, до реальності, вкінці кінців до мене... І я не збираюся її нікому віддавати. Хто б це не був.

Незнаю, хто такий той Северин, та яке місце займає у її житті, але мені від цього не легше. Хто він їй, чому відразу не сказала ким приходиться? Навіщо мене мучить. Чи вона не розуміє, як я реагую на представників чоловічої статі у її оточенні?

Можливо, цілком можливо. Адже, як я вже помітив, у неї не так і багато досвіду спілкування з хлопцями. Погано це чи добре? Напевно, добре. Мене навіть це тішить. Хто щоб не говорив, але коли у дівчини не було багато досвіду до мене це приємно.

Хоча все може бути, і ніхто не вправі засуджувати за те що було до тебе, адже у всіх є наявний досвід, і це нормально. Було б смішно якби маючи за спиною певний багаж, вимагати взамін відсутність спілкування з особами протилежної статі. Це доволі егоїстично, хоча деколи і шкребуться кішками сумніви, але нічого не можливо змінити у минулому, то чому ж гризти і себе і свою обрану пару.

Звичайно, хочеться самому надати весь необхідний досвід дівчині у яку починаєш закохуватися. Так, саме закохуватися, і з цим я не можу нічого вдіяти. Це не залежить від наших бажань. І я б не сказав що розчарований у цьому, а навіть навпаки, задоволений, що у мене пробуджуються ці почуття. А я вже думав зі мною не скоро таке щастя станеться.

Зізнання Лізи взагалі переплутали всі думки в голові. І як тепер бути?