Читати книгу - "Барсику, де мій заєць?, Тіна Вітовт"

- Ти так смішно дуєш губки, що тебе так засмутило? Буквально хвилину тому у тебе було таке замріяне обличчя, що я не зміг не замилуватися тобою, ти аж світилася з середини, чарівне видовище... - легко посміхаючись промовив.

- Та так, подумала щоб було зі мною не зустрінь тебе... - у півголосу промовила розглядаючи Барсика, все ж таки він красень, хоч і змарнів дещо, доки зі мною возився під час хвороби.

- Не думай про таке, - перервав він мене нахмурившись на хвилину, але потім його обличчя різко стало знову спокійне, - я з тобою, і якщо я обіцяв, що подбаю про тебе, то так і буде.

- Я вірю тобі, - тихенько прошепотіла, але він почув.

- Знаю...

Який час ми дивилися один на одного, наче пізнаючи заново. За цей недовгий період змінилися обоє. Подорослішали, чи що. Яр і так справляв враження серйозного хлопця, а зараз і взагалі змужнів, набрався чоловічої енергетики, яка так і плескала через край.

Я ж для самої себе змінилася. Незнаю чи помітив Барсик зміни у мені, але я помічала. Зараз погляд на світ не той, більше багатошаровості додалося. Можливо ще зіграло і мої подорожі примарою. Доречі про них, про подорожі, а якщо це і не хвороба зовсім була, а активація моїх нових здібностей. Таке ж можливе? Чи я помиляюся?

Барсик чіпко розглядав мене, і емоції на його обличчі також мінялися в залежності від того які приходили мені в голову думки, і відповідно змінювалася моя міміка. У нього я у той момент дивилася як у дзеркало, по ньому можна було відстежувати і мої реакції на версії, котрі так раптово виникли.

- І що знову прийшло у твою світлу голівку, відповідай, тому що я починаю хвилюватися, як би моя вся праця не пішла насмарку, і ти знову не впала у несвідомість, - як вихователь у дитячому садку відчитав мене Барсик.

Ну що поробиш, буду відповідати, а куди діватися? Немає куди ховатися, дістане скрізь у цьому лісі, і я не сумніваюся ані краплі. І потрібно самій впорядкувати той безлад, що утворився у моїй голові, через враз виниклі гіпотези.

- Мені здається, що це була не хвороба зовсім, - обережно розпочала.

- А що ж тоді? - тримав мій погляд і невідпускав, та я і не пручалася.

- Активація моїх нових здібностей...

- Яких здібностей? - знову спокійний, тихий голос, що викликає довіру та підкорення його власнику. Як такому все не розповісти?

- Подорожі примарою... - запитально підняв брови, - ну не зовсім примарою, а в якомусь незрозумілому прозорому астральному стані, - заторохкотіла я.

- Ясно, - що ясно? Що вже він придумав, чому замовк?

І знову мовчання. Тепер уже я уловлюю зміни на його обличчі. Не витримала.

- Не мовчи, говори уголос, інакше я скоро буду допит починати робити, і так себе не сповна розуму вважаю.

- З тобою все гаразд, ти не божевільна.

- А тоді що зі мною?

- Ти де бувала у своєму... безтілесному стані? - а от і ні, допит мені розпочали.

- Вдома...

- А точніше можна? Когось бачила, вступала у контакт? Чи просто подорожувала не чіпаючи нікого? Це важливо, пригадай.

- Батьків бачила, але навіть не намагалася нічого робити, - розпочала згадувати події, - навіть думка не виникала їх зачепити хоча б якось...

- А кого була...

- Северина... - при згадці імені мого братика, Яр напружився, заграв жовнами, та він ревнує, та ні здалося, он вже взяв себе в руки.

- Його ти кликала? - з якоюсь біллю промовив це.

- Так я його кликала, але він не відкликався, взагалі не реагував... Хоча... - пригадала один момент, - він сприйняв мене за порив вітру, а вікна були закриті. А потім я побувала у своїй кімнаті, і от тоді то і був контакт з мамою. Я навіть спілкувалася з нею кілька миттєвостей. А ще, згадала, я змогла перемістити річ, невелику, але змогла.

- Силою думки?

- Ні, руками, я на мить стала не зовсім примарою, і набрала деяких тілесних обрисів.

- Цікаво... - простягнув задумливо, - а що ти тоді відчувала? - побачивши нерозуміння в очах уточнив, - Були сильні емоції?

- Так, були, злість, я розізлилася, що переставили не на те місце де мода стояти рі, - а тепер вже мені випала честь роз'яснювати, - Не Люблю коли речі не на своєму місці у моїй кімнаті.

- Угу, ясно... - простяг потираючи підборіддя.

- Що тобі ясно? Мені так нічого.

- Нам в академії розповідали про такий феномен. Такий дар велика рідкість. "Мандрівник душі" їх називають. Не думав, що доведеться з таким зустрітися, та ще й пов'язаним магічними путами бути. Ти справді унікальна дівчина, Ліза.

Щось мені від його пояснень не дуже полегшило.

- А можна докладніше? Бо я не зовсім зрозуміла.

- Можна, але в обмін на обіцянку...

- Що ти хочеш? Надіюсь, нічого поганого?

- Я завтра скажу, але можеш бути спокійна, і в думках не було образити тебе.