Читати книгу - "Непокірний трофей, Олена Гуйда"

Торем

Ще навіть перші промені не розфарбували сірувате, світанкове небо. Не заливалися піснею дрібні птахи. Земля спала, укутавшись клаптями сизого туману, немов жебрак драним рядном. І її не посмів потривожити навіть вітер, розгойдуючись на зелених гілках.

Ця тиша заколисувала.

Прийшлі варвари з півночі, ховаючись в цьому спокої, наближалися до табору елехорійців.

Кілька десятків наметів, немов гриби після дощу, розкинулися на березі річки. В загоні, опустивши голови, дрімали коні. Часові борючись з досвітнім сном, стояли на варті. Тонкі ниточки диму піднімалися від вогнищ.

– Восьмеро з цієї сторони табору, четверо з заходу і ще по троє від річки, – тихо відзвітував Кнут, присівши поруч з Торемом. – Мені здається, що він занадто сміливо веде себе, маючи ледве сотню воїнів.

– Чи чекає військової допомоги. – відмітив Торем, озирнувшись на свій загін. – Зняти вартових, посіяти паніку, підпали пару наметів. І відступай. Я хочу зрозуміти на що вони здатні.

– А ти? – запитав Кнут і чомусь кинув боязкий погляд на Снігову відьму, котра щось нашіптувала невеликий сові, що сиділа у жінки на руці і жмурилася, немов дрімала.

– Ти за мене можеш не хвилюватися, – якось невесело посміхнувся Торем. – Як бачиш, мене не так просто вбити. Так що...

Кнут різко подався вперед і заговорив швидко, наче боявся, що його перервуть і він не встигне сказати те, що хотів.

– Рем, не те щоб я не радий, що ти живий. Але... ти не думав, чого вартує тобі чаклунство Етхельди? Її душа гнила і чорна, ворота небесних чертогів для неї не відкриються. Чи не боїшся ти, що...

– Я не хочу зараз говорити про це, – різко обірвав Торем його. – Не час!

Не те щоб це справді був не найкращий час. Просто Торем не розумів, що йому на це відповісти. Так, він не раз помічав, що чим далі, тим менше залишалося від людини в ньому. Але що зробиш? Боги вирішили все давно.

Ще в ніч Чорного місяця. Саме тоді все почалося.

За законом його народу, справжній чоловік повинен виростити хліб, зловити рибу, вбити оленя і хижака. Так в його домі точно будуть знати, що на столі буде хліб, риба і м'ясо, а сім'ї не загрожуватиме вовк або ведмідь, що випадково заблукав.

Торему було сімнадцять. Він вже був юнаком і воїном, а через рік він міг взяти дружину і вибрати дерево для того, щоб почати будувати свій дім, а не жити в домі батька.

На Алерн обрушилися морози, яких не пам'ятали навіть сиві діди. А в небо піднявся чорний місяць.

Це був поганий знак, і все одно батько відправив загін молодих мисливців в ліс. М'ясо і риба вже закінчувалися, а хліб уже давно випікали, підмішуючи перемелені жолуді. Від того він був таким, що його ледь вдавалося відкусити, а вже розжувати...

Тому Торем і ще кілька його ровесників все ж відправились до лісу. Без особливої надії, адже в таку погоду тільки хижак буде гуляти.

І не помилився.

Сутичку з трьома молодими барсами пережив тільки Торем. Та й то, його рани були такі важкі, що подумки хлопець попрощався з життям. А мороз вбивав останню надію вибратись із цього живим.

Саме тоді з'явилася вона – Снігова відьма Алерна. Етхельда.

Торем іноді намагався згадати, що саме сталося в ніч Чорного місяця. Як так вийшло, що він не помер, а навпаки, став сильнішим, витривалішим, немов хижак. І ще... він став безсмертним.

Ця смерть була вже третьою. Третій раз життя витікало з його тіла. Тричі він бачив небесну браму. Але щоразу, якась невідома сила повертала його назад на землю, при цьому забираючи у нього частину людської душі.

І було відчуття, що одного разу, в цей світ повернеться далеко не людина.

Плата за безсмертя і чорне чаклунство завжди висока. Набагато вище, ніж хто-небудь міг собі уявити.

І тільки Етхельда знала напевно, чим доведеться заплатити Торему за її дар. Але вона не відкриє правди.

Тут, на землях Елехорії, в постійному очікуванні нападу, його звірячі здібності були куди більш доречні, ніж будь-які інші вміння.

Торем скрадався до табору тихо, мов барс, який позбавив його життя вперше. Не потривоживши ні гілки, ні сонної птиці.

Краєм ока зауважив, як його люди тихо знімають сонних часових, як Етхельда, клацнувши пальцями, розпалює вже зотлілі до попелу вугілля і тут же опускає суху гілку в блакитнуватий чаклунський вогонь.

Нехай. Вони відвернуть увагу, поки їх ватажок забере те, за чим сюди прийшов.

Торем прикрив очі, прислухаючись, намагаючись відчути, куди йому слід йти далі. І немов з тонкої нитки рушив між наметів. Так само беззвучно, невидимо, немов тінь. Загорнувшись туманом і передсвітанковою дрімотою. Шмигнув між шатрів і наметів простих солдатів.

Запахло димом. Різко, їдко, дратівливо. Торем кинув погляд у бік, де вже палахкотіли намети. І прискорив крок.

Піднімався галас. Почулися вигуки і брязкіт зброї. Коні, вирвавшись із загороди, галопом помчали вгору по річці. Але Торем лише краєм ока все це відзначав, прямуючи до того намету, до якого вело його звірине чуття.