Читати книгу - "Крадій часу, Террі Пратчетт"

— Так, Підмітальнику.

— Ну, от і добре. Ми з юним Лобсанґом будемо вже йти. Ви добре його просвітили.

Він узяв упокореного Лобсанґа за руку й повів його до виходу з зали попри довгі ряди Зволікаторів, що тихенько гуділи й оберталися. Високо вгорі попід стелею ще й далі висіла пелена блакитного диму.

— Воістину написано: «В мене мало очі на лоба не вилізли», — пробурмотів він, поки вони піднімалися похилим коридором. — Ти зауважив ту інверсію, перш ніж вона почалася. Бо я б закинув нас у наступний тиждень. І це принаймні.

— Вибачте, Підмітальнику.

— Вибачте? Та ти не мусиш просити вибачення. Я не знаю, хто ти такий, синку. Ти занадто спритний. Ти почував себе там, як риба у воді. Тобі не потрібно навчатися тим речам, які інші люди роками намагаються освоїти. Навіть старий Шобланґ, нехай він реінкарнується в якомусь гарному і теплому місці, навіть він не спромігся би збалансувати все до секунди. Без перебільшення, до єдиної секунди. І це в усьому бісовому світі! — він здригнувся. — Моя тобі підказка. Не афішуй цього. Люди часом дивно ставляться до подібних речей.

— Так, Підмітальнику.

— І ще одне, — додав Лу-Тзе, виходячи на світло. — Що сталося якраз перед тим, як Зволікатори немовби зірвалися з ланцюга? Ти щось відчув?

— Не знаю. Мені просто здалося, що… все на мить пішло шкереберть.

— Таке траплялося раніше?

— Ні-і. Але трохи було подібне на те, що сталося в залі Мандали.

— Отже, нікому про це не говори. Більшість старійшин тепер, мабуть, навіть не знають, як функціонують веретена. Ніхто про це давно вже не дбає. Ніхто не звертає увагу на те, що занадто добре працює. У давні часи, звичайно, нас ніхто б навіть не прийняв у монахи без того, щоб провести шість місяців у залі, змащуючи все, чистячи і налагоджуючи. І ми ставали майстрами своєї справи! А тепер вас навчають тільки послуху і космічній гармонії. Але ж колись ми здобували ці знання в цих залах. Ми добре засвоювали, що якщо не відскочити вбік, коли хтось кричить: «Викид!», можна було отримати пару років у найболючішому місці, і що немає кращої гармонії, ніж плавне обертання всіх веретен.

Коридор завів їх угору, до головного храмового комплексу. Довкола досі було чимало людей, які прямували до залу Мандали.

— Ти певний, що зможеш на це ще раз подивитися? — поцікавився Лу-Тзе.

— Так, Підмітальнику.

— Гаразд. Тобі краще знати.

Балкони, що височіли над залою, були заповнені ченцями, проте Лу-Тзе ввічливо, але рішуче розштовхував усіх мітлою, пробираючись далі. Старші монахи скупчилися біля самого краю.

Його помітив Рінпо.

— Ага, Підмітальнику, — привітався він. — Було забагато пороху, що ви так запізнилися?

— Веретена почали дуріти і перевищувати швидкість, — пробурмотів Лу-Тзе.

— Так, але ж вас викликав сам абат, — докірливо мовив аколіт.

— Колись, — сказав Лу-Тзе, — усі стрімголов летіли б до зали, почувши гонги.

— Так, але…

— БР-Р-Р-Рбр-р-р-рбр-рр-р, — заволав абат, і Лобсанґ тепер побачив його у слінгу на спині в аколіта, з мережаною гостроверхою шапочкою на голові, що вберігала його від застуди. — Лу-Тзе завжди віддавав перевагу практичному підходу БР-Р-Рбр-р-р, — він відригнув рештками молока прямо у вухо аколіта. — Я радий, що все владналося, Лу-Тзе.

Підмітальник уклонився, тоді як абат почав лупцювати аколіта по голові дерев’яним ведмедиком.

— Історія повторилася, Лу-Тзе. ДумДумБ-Б-БР-Р-Р… 

— Скляний годинник? — запитав Лу-Тзе.

Старші ченці охнули.

— Звідки вам це знати? — здивувався головний аколіт. — Ми ще не перезапустили Мандалу!

— Написано ж: «Я просто нюхом це відчуваю», — сказав Лу-Тзе. — Наскільки мені відомо, таке трапилося з усіма веретенами лише одного разу. Вони всі наче показилися. Часовий зсув. Знову хтось будує скляного годинника.

— Але ж це неможливо, — заперечив аколіт. — Ми знищили всі сліди!

— Ха! Написано ж: «Я не такий вже й зелений, як ця капуста!» — зронив Лу-Тзе. — Щось таке неможливо знищити. Воно просочується. В казки. У сни. В малюнки на печерних стінах, будь-куди…

Лобсанґ подивився на підлогу Мандали. Монахи обступили низку високих циліндрів у дальньому кінці зали. Вони були подібні на Зволікатори, але поволі обертався лише один, найменший. Інші були нерухомі, і тепер на них було добре видно безліч карбованих символів, що вкривали їх знизу доверху.

Сховище узорів. Така думка промайнула йому в голові. Ось де зберігаються візерунки Мандали, щоб мати змогу відтворюватися. Сьогоднішні узори на маленькому циліндрі, а на великих — довготривале зберігання.

Унизу під ним Мандала йшла брижами, на її поверхні снували кольорові смуги і уривки взорів. Один із монахів удалині щось вигукнув, і маленький циліндр зупинився.

Розсипчасті піщинки вгамувалися.

— Ось який це мало вигляд двадцять хвилин тому, — сказав Рінпо. — Бачите там оту блакитно-білу цяточку? А тоді вона починає розростатися…

— Мені це знайомо, — зронив Лу-Тзе. — Коли це сталося раніше, я був там, чоловіче! Ваша світлість, нехай вони запустять послідовність зі старим Скляним годинником! У нас мало часу!

— Я справді думаю, що ми… — почав був аколіт, але не договорив, отримавши удар іграшковою гумовою цеглинкою.

— Хоцюкакухоцю якщо Лу-Тзе має рацію, ми не можемо гаяти часу, добродії, а якщо він помиляється, тоді цього часу в нас аж забагато, правда? Какувзехоцюхоцю! 

— Дякую вам, — сказав підмітальник. Він склав долоні рупором. — Гей, ви! Увага! Другий шпиндель, четвертий бхінґ, довкола дев’ятнадцятої ґупи! Негайно!

— За всієї поваги я справді мушу заперечити, ваша світлість, — запротестував аколіт. — Ми готувалися, що треба робити в таких надзвичайних ситуаціях, як…

— Так, я знаю все про підготовчі процедури на випадок аварій, — урвав його Лу-Тзе. — Але завжди чогось не врахуєш.

— Дурниці! Ми докладаємо величезних зусиль для…

— І завжди залишаєте поза увагою трикляті аварійні ситуації, — Лу-Тзе знову повернувся лицем до зали і збентежених працівників. — Готові? Добре! Виводьте на підлогу і негайно! Інакше мені доведеться спуститися до вас! А я б не хотів цього робити!

Чоловіки заметушилися довкола циліндрів, і новий візерунок змінив той, який був унизу під балконом. Лінії й кольори опинилися в інших місцях, але блакитно-біле коло залишалося в центрі.

— Ось, — мовив Лу-Тзе. — Це було менш ніж за десять днів перед тим, як пробив годинник.

Усі ченці мовчали як риби.

Лу-Тзе похмуро усміхнувся.

— І через десять днів…

— Зупинився час, — додав Лобсанґ.

— Можна і так сказати, — зронив Лу-Тзе. Його обличчя почервоніло.

Один із монахів поклав йому руку на плече.

— Усе гаразд, Підмітальнику, — сказав він заспокійливо. — Ми знаємо, що ви не змогли вчасно встигнути.

— Встигати вчасно — це те, що від нас очікують, — мовив Лу-Тзе. — Я вже був майже біля тих клятих дверей, Чарлі. Забагато зáмків, замало часу…

За його спиною Мандала знову почала поволі вимірювати теперішнє.

— Вашої провини там не було, — додав монах.

Лу-Тзе вивільнився з-під його руки і повернувся до абата, що визирав з-поза плеча головного аколіта.

— Я прошу дозволу прямо зараз почати розслідування, ваша світлість! — звернувся він. Тоді постукав себе по переніссю. — Я відчуваю це нюхом! Чекав цього