Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Дзян знову зупинився біля картини з ордою вихідців із Внутрішніх держав верхи на дебелих конях. Їхні обличчя викривлювали несамовиті, варварські гримаси. Вони тримали луки, довші за власний тулуб. Унизу картини були зображені нікарські монахи, зіщулені від страху, з різними каліцтвами.

— Храми, які колись були раєм без насилля, перетворилися на святилища для повстанців проти вихідців із півночі та центром революційних планувань і навчань. Солдати й прихильники цього руху вбралися в мантії монахів та поголили голови, але на території храму готувалися до війни. У таких священних місцях, як оце, вони планували, як здолати загарбників.

— І оздоровчі вправи заледве допомогли б їм у цьому, — сказала Жинь. — Бойові техніки потрібно було переробити.

Дзян знову кивнув.

— Саме так. Мистецтва, яких тоді навчали в храмах, вимагали поступового опанування сотень довгих і складних форм. На це могли знадобитися десятиліття. На щастя, лідери повстанців усвідомили, що такий підхід непридатний для швидкого створення бойової армії.

Дзян повернувся до Жинь. Вони дійшли до верхівки пагоди.

— Так зародилися сучасні бойові мистецтва: системи, засновані радше на біомеханіці людського тіла, аніж на рухах тварин. Величезну різноманітність технік (а деякі з них були лише побіжно корисними для солдата), викристалізували в ядро основних форм, які вояки могли опанувати за п’ять років, а не за п’ятдесят. Саме вони лягли в основу того, чого навчають у Сінеґарді, а також Імперської Міліції. І саме цього навчають твоїх однокласників, — Дзян широко всміхнувся. — А я покажу тобі, як це долати.

Дзян був ефективним, хоча й нетрадиційним учителем бою. Він змушував її після удару затримувати ногу високо в повітрі й тримати так довгі хвилини, аж доки нога не починала тремтіти. Змушував ухилятися, кидаючи в неї всю зброю, що була на стійці. Змушував виконувати ті самі вправи наосліп, а потім визнавав, що йому це просто здалося кумедним.

— Ви справжній придурок, — сказала вона. — Ви це знаєте?

Щойно Дзян був задоволений її основами, вони почали битися. Билися щодня, часом годинами. Билися голими руками, а потім зі зброєю, іноді вона була голіруч, а він озброєний.

— Стан твого розуму не менш важливий за стан тіла, — наставляв Дзян. — У сум’ятті битви розум має лишатися спокійним і непорушним, як камінь. Він повинен заземлювати тебе в центрі, аби ти бачила все та контролювала. Кожен із п’яти елементів має бути врівноважений. Забагато вогню — і ти з необачності пораниш­ся. Забагато повітря — і битимешся норовисто, завжди обороняючись. Забагато землі і… ти взагалі мене слухаєш?

Вона не слухала. Їй було важко зосередитися, коли Дзян штурхав її незахищеною алебардою та змушував витанцьовувати, щоб її раптом не проштрикнули.

Загалом метафори Дзяна небагато важили для Жинь, але вона швидко навчилась уникати поранень. І можливо, в тому й був сенс. Вона розвивала м’язову пам’ять. Засвоїла, що людське тіло може рухатися багатьма способами, і дізналася безліч дієвих варіацій нападу, яких цілком розважливо могла очікувати від суперника. Навчилася реагувати автоматично. Навчилася передбачати рухи Дзяна за секунду, з напруження тулуба та кліпання очей зчитувати його подальші наміри.

Дзян безжально тиснув на неї. Найсильніше наступав, коли вона була вже виснажена. Жинь падала, а він атакував, щойно вона підводилася. Вона навчилася ніколи не втрачати пильності, щоб реагувати на найменші рухи, вловлені периферійним зором.

Настав день, коли Жинь підштовхнула вчителя стегном, він втратив рівновагу, а вона спрямувала всю силу під таким кутом, що перекинула його через праве плече.

Дзян ковзнув кам’яною підлогою і врізався в садову стіну, струсонувши полиці так, що кактуси в горщику мало не попадали й не розбилися.

Якийсь час Дзян просто лежав приголомшений. А потім глянув угору, перехопив її погляд і осяйно всміхнувся.

Останній день із Суньдзи став для Жинь найважчим. Той був уже не милим поросятком, а розжирілим чудовиськом, яке на додачу до всього ще й страшенно смерділо. Язик не повернувся б назвати його гарненьким. Якщо Жинь і відчувала якусь любов до тих довірливих карих оченят, то ці почуття переважалися розмірами тварини.

Піднімати Суньдзи на гору було мукою. Суньдзи більше не влазив у підв’язку чи кошик. Жинь доводилося закидати його на плечі й хапати за передні ноги.

А коли Суньдзи гойдався на руках, то Жинь заледве й крок ступити могла достатньо швидко, одначе мусила, якщо не хотіла лишитися без сніданку, навіть гірше — пропустити заняття. Вона вставала раніше. Бігала швидше. Хиткою ходою дерлася на гору, хапаючи ротом повітря на кожному кроці. Суньдзи лежав у неї на спині, поклавши морду на плече, і ніжився в променях ранкового сонця, доки м’язи Жинь волали від напруження. Коли вона доносила Суньдзи до водопою, то опускала кабана додолу й падала.

— Пий, ненажеро, — бурчала Жинь, доки Суньдзи бавився в потічку. — Я вже не можу дочекатися того дня, коли тебе заріжуть та з’їдять.

Коли вона спускалася з гори, сонце світило вже прямо зі сходу, і, попри холодну зиму, по тілу Жинь текли цівки поту. Вона прочовгала через м’ясний квартал до халупи вдови Маюн і безсоромно скинула Суньдзи додолу.

Він перекотився, голосно верескнув і почав бігати колами за власним хвостом.

Вдова Маюн вийшла з відром помиїв.

— Я прийду завтра, — захекано промовила Жинь.

Вдова Маюн похитала головою.

— Завтра його тут уже не буде. Цього точно, — вона потерла Суньдзи за рило. — Вирушить сьогодні до м’ясника.

Жинь кліпнула.

— Що? Так скоро?

— Суньдзи вже набрав максимальну вагу, — вдова Маюн поплескала порося по боках. — Поглянь на ці складки. Жодне моє порося не виростало таким важким. Можливо, твій навіжений учитель мав рацію щодо гірської води. Може, й справді варто відправляти туди всіх свиней.

Жинь воліла сподіватися, що вдова Маюн цього не зробить. У грудях досі відчувалася важкість, і Жинь низько схилилася біля вікна.

— Дякую, що дозволили мені носити свого кабана.

Вдова Маюн пхикнула.

— От уже мені ці ненормальні з Академії, — ледь чутно пробурмотіла вона й почала заганяти Суньдзи назад до свинарника. — Та годі вже. Підготуймо тебе до м’ясника.

Суньдзи кувікнув і благально глянув на Жинь.

— Не дивися на мене, — промовила вона. — На цьому твій шлях обривається.

Жинь ніяк не могла позбутися відчуття провини. Що довше вона дивилася на Суньдзи, то дужче він нагадував їй мале поросятко, яким колись був. Вона відвела погляд від тупих наївних очей і попрямувала назад на гору.

— Уже? — Схоже, Дзян неабияк здивувався, коли Жинь розповіла йому про долю Суньдзи. Він сидів на віддаленій стіні саду, звісивши ноги й сіпаючи ними, мов непосидюча дитина. — О, а я покладав на ту свиню такі надії. Та що вдієш, свиня є свиня. Як почуваєшся?

— Спустошена, — відповіла Жинь. — Ми з Суньдзи нарешті почали розуміти одне одного.

— Ні, як ти? Як твої руки? Тулуб? Ноги? Як почуваються вони?

Жинь насупилася й захитала руками.

— Тулуб?

Дзян зістрибнув зі стіни й підійшов до неї.

— Зараз я тебе вдарю, — повідомив він.

— Зачекайте-но, що?

Вона вперлася п’ятками в землю і спромоглася лише виставити лікті за мить до того, як він зацідив їй кулаком