Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

сфотографувати місце, де колись стояв Симонів велосипед, під тим самим кутом, що й поліція — як у фотоматеріалах справи. То було б ефектне фото. Але їй заважав автомобіль чужого чоловіка. Однак непоганим мотивом для ілюстрації її історії могли б бути двері й фасад насосної станції. Занедбані руїни мовби натякали, що тут могло статися щось жахливе. Вона ще трохи попрацювала зі світлом, результат її задовольнив. Потім Ліне підійшла до дверей. Уздовж дверного полотна збігали донизу іржаві пасмуги.

Двері зачинені, однак видно було, що хтось давно намагався їх виламати. Дверна рама зміцнена металевою оббивкою. Вікно надто високо, щоб заглянути досередини. Прихилений вертикально до стіни дерев’яний піддон правив за драбину. Ліне, балансуючи, вилізла нагору, зазирнула крізь розбиту шибку. Підлога на метр нижче рівня землі. Посеред приміщення стояв велетенський агрегат, на всі боки від нього розходилися труби. Під стіною — кілька шаф, стара інструментальна панель і двері до іншої кімнати.

Вона ще трохи так постояла, а потім зіскочила додолу, вийняла телефон і набрала номер Ульфа Ланде.

— Вибачте, що турбую! Я тут зазираю крізь вікна в стару насосну станцію. Хотіла лише запитати, чи ви її оглядали, коли шукали Симона Мейєра?

— Звичайно! — відповів старший інспектор. — Пошукова команда виламала там двері.

Ліне глянула на двері.

— А в люк у підлозі зазирали?

— Сам у нього й зазирав, — відповів Ланде.

Ліне подякувала, ще раз попросила вибачення за свій дзвінок. Їй було трохи ніяково. Звісно ж, поліція перевірила всі варіанти.

Час наближався до першої. Хотіла було подзвонити батькові й нагадати, що треба погодувати Амалію, але передумала. Натомість сіла за кермо, набрала в GPS-навігаторі адресу Х’єля Мейєра.

Авто підстрибувало на вузькій дорозі. Ліне доїхала за вказівками навігатора до Ланґгюса, а далі він привів її до крайнього будиночка в ряду сірих котеджів.

Брат Симона Мейєра зустрів Ліне й провів на кухню. На столі лежала тека-скорозшивач з газетними вирізками — усі про зникнення Симона.

— Дякую, що погодились зі мною зустрітися, хоч ми й не домовлялися заздалегідь, — промовила Ліне.

— Та нема за що, — кивнув Х’єль.

Вона його не таким собі уявляла. На противагу високому й худорлявому Симонові, Х’єль Мейєр був невисокого зросту й опецькуватий.

— Я розмовляла вчора з Адріаном Стіллером, — почала Ліне.

— І що він сказав? Мав якісь новини?

— Гадаю, про це рано говорити, — відповіла Ліне. — А ще я сьогодні бачилася з Ульфом Ланде. Він розповів, що кілька років тому справою цікавилася інша журналістка.

— О, так, дуже наполеглива й енергійна жінка, — кивнув Х’єль Мейєр. — Вона вела своє розслідування, навіть знайшла недогляди поліції, але стаття так і не вийшла друком.

— Чому?

— Її видання збанкрутувало. Думаю, їй навіть грошей не заплатили, хоч вона годинами сиділа над матеріалами справи. Геть усе перелопатила, провела нові дослідження. По суті, виконала роботу за поліцію.

— Пам’ятаєте її ім’я?

— Генрієтте чи якось так, — відповів Х’єль Мейєр, гортаючи теку. — Зараз знайду.

— Хотілось би поговорити з нею, — кивнула Ліне.

Чоловік знайшов те, що шукав, одразу на першій сторінці.

— Генрієтте Коппанґ, — сказав він, посуваючи теку з розгорненим аркушем до Ліне. — Дуже тямуща жінка. Знаєте її?

Ліне похитала головою, занотувала номер телефону, продиктований Х’єлем. Ім’я видалося їй невиразно знайомим, може, колись працювала в «Неттавісен», але впевнено сказати не змогла б.

— Я працюю фрілансером, угоди з конкретним виданням не маю, — пояснила Ліне. — Теж не можу гарантувати, що мій матеріал надрукують. Але, оскільки цю справу підняла ДН-група Кріпоса, можна розраховувати на зацікавлення преси.

Х’єль Мейєр кивнув.

— Можна подивитися? — запитала Ліне, перегортаючи аркуш.

— Так, прошу дуже…

У теці були зібрані, здавалось, усі публікації, які стосувалися зникнення Симона. У «Даґбладет» і «Афтенпостені» лише кілька невеликих нотаток, зате в місцевій пресі справа висвітлювалась якнайповніше. Окрім газетних вирізок, у теку підшили копії листування між адвокатом та поліційним прокурором, у якому адвокат оскаржував припинення розслідування, та кілька нотаріальних документів, пов’язаних з оголошенням смерті Симона Мейєра через три роки після зникнення.

— Вам надали адвоката, — завважила Ліне, записуючи його ім’я.

— Але довелося оплачувати його послуги з власної кишені, — сказав Х’єль Мейєр.

Ліне гортала далі. Тека розгорнулася на великому фото Симона.

— Мушу зізнатися, що вже не так часто думаю тепер про нього, — промовив брат. — Іноді між згадками минають дні або й тижні, але я дуже хотів би знати, де він і що з ним трапилося.

— А самі що з цього приводу думаєте?

— Чого я лиш не передумав, однак не вірю, що він потонув. Хтось його викрав…

— Навіщо комусь його викрадати?

— Найстрашніше думати, що його захопив якийсь збоченець-садист, тримав десь у рабстві, ґвалтував. Не надто раціональне припущення, але ж таке теж трапляється. Принаймні в інших країнах, хоч частіше з дівчатами. Страх, що це може бути реальністю, не давав мені спати ночами. Найпростіше пояснення — нещасний випадок. Може, стався наїзд і винуватець підібрав тіло, щоб викинути його десь далеко від місця аварії. Симон міг стати випадковою жертвою.

Ліне записувала. Обидва сценарії звучали правдоподібно, як і гіпотеза, якої притримувалася поліція.

— Вам відомі якісь свідчення, які обійшла увагою поліція? — запитала Ліне.

— До нас звернулася ясновидиця, але ми повідомили про неї поліцію. Вона наче бачила Симона, похованого під камінням та гравієм. Поліція перевірила всю територію заводу щебеню у Вінтербру, однак каміння та гравій — не достатньо вичерпний опис.

— Як ви пригадуєте день зникнення?

— То був четвер. Хтось бачив його на велосипеді з вудочкою. Того дня я з ним не спілкувався, а в суботу подзвонили з його роботи, питали, де він подівся. Я поїхав до нього додому. Велосипеда на місці не було, тож я й подумав, що він на риболовлі. Поїхав до насосної станції біля Ейстерна, де він завжди рибалив. А коли знайшов на стежці покинутий велосипед з вудкою, відразу запідозрив лихе.

Ліне хотіла довше зачепитися за четвер — день пограбування.

— Пригадуєте, що самі робили того дня?

Х’єль Майєр похитав головою.

— Ліпше пригадую суботу.

Ліне записувала, а він розповідав про свій страх і розгубленість, про прибуття поліції, про водолазів і пошукову групу від Червоного Хреста, яка прочісувала місцевість, про розпач, тривогу й непевність.

Ліне посиділа ще годину, розпитувала про друзів Симона, про коло його спілкування, підводила розмову до спогадів про однокласників, щоб спонукати Х’єля згадати Леннарта Клаусена, але ім’я Леннарта так жодного разу й не зринуло.

Ліне вже зібралася йти.

— А ви знали Бернгарда Клаусена? — запитала вона, підводячись із-за столу. — Він теж звідси родом?

Х’єль Мейєр кивнув.

— Помер