Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

Вістінґ кивнув. Те, що розповідав Тюле, було відомо з преси.

— Поліція відразу розставила пости на всіх довколишніх дорогах. О 15.07 прийшло повідомлення про автомобіль, який горить на узбіччі Е16 на схід від Кльофти. «Гранд вояджер». Це давало підстави припускати, що грабіжники подалися далі в східному напрямку, до Швеції. Туди послали патрулі, заблокували кордонні переходи. Як виявилося, то був відвідний маневр — лише через тиждень знайшли справжнє грабіжницьке авто. Воно згоріло в занедбаній зварювальній майстерні в Санні, маленькому селищі за десять хвилин їзди на південь від аеропорту. Майстерня давно стояла порожня, але в руїнах ми знайшли вигорілий «гранд вояджер» і кросовий мотоцикл. Авто викрали в Гаукету півроку тому. Реєстраційні номери зняли з відповідного авта в Б’єрке. Автомобіль, використаний для відволікання уваги, вкрали на автостоянці позаду старого вокзалу Естбанегаллен в Осло.

Вперше за всю розмову Тюле розгорнув блокнот.

— Ми зосередилися на пошуках інсайдера, когось із працівників Ґардермуена, хто міг би інформувати грабіжників про нюанси роботи аеропорту й прильоти літаків: або зі служби безпеки, або з адміністрації.

— Знайшли?

— Ні… Надто великий штат. Пригледіли кількох, але конкретних підозрюваних так і не знайшли.

— Якою інформацією володіли?

— Пограбування ретельно спланували, до нього довго готувалися і здійснили з військовою точністю. У норвезькому кримінальному світі лише одиниці здатні на такий досконалий злочин. Ми активували своїх інформаторів і вийшли на такого собі Александера Квамме.

Вістінґ знав це ім’я. Квамме був одним з верховод організованого кримінального середовища Естланна, мав контакти з югославською мафією, що добре прижилася у Швеції. Квамме пред’являли звинувачення в убивстві у справі, яка дуже нагадувала замовну ліквідацію, але так і не засудили.

— Ми провели кілька фіктивних операцій, — розповідав Тюле. — Висунули йому підозру про поширення наркотиків, щоб вивідати, чим він дихає, та лишень докопалися до його алібі. На момент пограбування він сидів у тату-салоні, де йому набивали на передпліччі орла.

— Бездоганне алібі?

— Хіба якщо вірити майстрові салону чи наступному клієнтові. Ми також знайшли квитанцію з датою і часом маніпуляції, але більше нічого. Злочинці можуть проколотися, якщо пускають гроші в обіг. Але такого не сталося. За нашими припущеннями, гроші або відразу вивезли з країни, або заморозили.

— Заморозили?

— Заховали в надійному місці, чекаючи, доки поліція згорне розслідування, — пояснив Тюле.

— А що тепер скажеш, знаючи, що гроші, ймовірно, знайшли в Бернгарда Клаусена? — запитав Вістінґ.

— Не знаю, що й думати. Не бачу жодного зв’язку.

Вістінґ розповів йому про сина Клаусена та коло, в якому той обертався.

— Не схожий на злочинця такого масштабу, не той рівень, — похитав головою Тюле.

— Тут є ще один момент, — сказав Вістінґ.

Тюле випростався, очі спалахнули цікавістю.

— У день пограбування в Колботнені зник 22-річний хлопець. Симон Мейєр. Преса назвала зникнення «справою Єршьо».

— Нічого мені не каже, — знизав плечима Тюле.

Вістінґ узяв з канапи планшет, яким бавилась Амалія, відкрив фотофайл.

— Через тиждень після зникнення Симона генпрокурор отримав анонімку.

Вістінґ показав Тюле лист з коротким текстом: Перевірте міністра охорони здоров’я Бернгарда Клаусена у зв’язку зі «справою Єршьо».

— Можливо, тут криється зв’язок, — і Вістінґ накреслив у повітрі лінії. — Між пограбуванням, зникненням Симона Мейєра і Бернгардом Клаусеном.

Амалія потягнулася за планшетом. Вістінґ віддав їй айпад і знову вмостив між подушками на канапі.

Аудюн Тюле удвох з Мортенсеном принесли з авта коробки з документами, які стосувалися пограбування. Вістінґ тим часом зателефонував генпрокуророві.

— Є новини? — поцікавився генпрокурор.

— Маємо підозру щодо походження грошей, — відповів Вістінґ. — Пограбування в Ґардермуені 2003 року.

На іншому кінці запала мовчанка.

— Час і сума збігаються, — вів далі Вістінґ.

— Раціональна гіпотеза, — погодився генпрокурор. — І водночас не віриться у причетність Клаусена.

— Пограбування сталося того ж дня, коли зник Симон Мейєр, — додав Вістінґ.

— Існує якийсь конкретний взаємозв’язок?

— Поки не знайшли, але треба, щоб ви посмикали за деякі мотузочки.

— Гаразд.

— Поговоріть із поліцмейстером Румеріке. Треба звільнити Аудюна Тюле від інших обов’язків і передати в моє розпорядження.

29

Гілля шкрябало дах і бік автомобіля, коли Ліне звернула на зарослу хащами гравійну доріжку. Вона ледве її знайшла, але це точно була та сама доріжка, якою 2003 року їхав на велосипеді з вудочками Симон Мейєр.

Ліне котилася поволі. Через сто метрів вигулькнула з-за дерев стара насосна станція. Фундамент потріскався, стіни поросли мохом. Висока кропива сягала вікон, дрібні шибки висипалися. Ринва, до якої Симон Мейєр прив’язував свій велосипед, давно зникла.

Ліне об’їхала навколо будівлю станції і зупинилася, розвернувшись до дороги, у напрямку, звідки прибула. Вийшла, прихопивши з собою камеру. Трохи постояла, щоб зорієнтуватися на місцевості. Ліс розрісся, а майданчик перед станцією змалів. Звідти не видно було озера.

Ліне знайшла стежку, яка вела до місця риболовлі. Вона здавалася добре протоптаною з гладким сосновим коріняччям, яке випиналося з твердої землі. Або тут ходили тварини, або люди й далі приходили рибалити. Або ж і те, і те.

Стежка швидко вивела її на відкриту місцину, до мису. Легкий вітерець брижив поверхню води.

Край скелястого мису був нерівний. Хвилі накочувалися на нього, і камінь ставав мокрим та слизьким. Спіткнутися, впасти, вдаритися головою і, знепритомнівши, скотитись у воду було цілком реально. Вітер з суходолу, як оце зараз, міг відігнати тіло на глибину, де воно й затонуло.

Кам’яний мис був тоді заляпаний риб’ячою кров’ю, але ніщо не підтверджувало теорії про те, що Симон Мейєр упав і знепритомнів. Ніде ні залишених після удару волосин з голови, ані людської крові. Та й важко було б знайти щось через два дні.

Ліворуч від Ліне на плесі залопотіла крилами качка, здійнялася в повітря і низько полетіла над водою. Їй здалося, що за спиною почувся звук автомобільного двигуна.

Ліне відійшла трохи назад, на стежку, підняла камеру. Сонячні промені сіялися навскоси крізь крони дерев. Вона навела об’єктив на мис, де колись стояв Симон Мейєр, сфокусувалася на переплутаному корінні на стежці, відкоригувала різкість і зробила кілька пробних знімків. Чудовий мотив з натяком на драматизм ситуації!

Ліне наклацала ще багато фото, перш ніж повернутися до насосної станції.

Хряснули дверцята авта. Якийсь чоловік з вудочкою з’явився з-за іншого кута будівлі. Вони кивнули й усміхнулися одне одному. Чоловік мав східноєвропейську зовнішність.

— Рибалити? — запитала вона.

Чоловік відповів ламаною норвезькою, що хоче наловити рибки на вечерю, а тоді зник у хащах.

Ліне обійшла станцію, де чоловік запаркував у затінку своє авто. Мала намір