Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

Беруль добре відчуває, що Марк, як ревнивий закоханий, усе знав, але як чоловік і король не мав права знати. У Марка та в Беруля цей конфлікт розгортається у свідомості, чи радше якраз на рівні підсвідомості, де мхі дуже добре знаємо, чого нам не треба було б усвідомлювати: обдурені чоловіки або засліплені родичі бачать, як здалеку приходить те, що вони не повинні бачити; і тон розлюченого і стривоженого голосу, яким вони швидко чинять опір, не залишає жодного сумніву щодо їхнього здорового глузду, який не знає самого себе. З цього засліплення лихою ві|юн> та порожніми люб’язностями збагненні усі психологічні рівні; так само було щодо міфу у греків, починаючи від Ісократа: Платон передає стан ие-комфортиої свідомості, коли говорить у книзі VII “Законів”, що має дві причини думати, що жінки здатні до бойових професій: “3 одного боку, я вірю у міф, який розповідають”, у міф про амазонок, “а з другого боку, я знаю (бо таке говорять), що в наші дні” жінки племені савроматів практикують стрільбу з лука. Це значить, що психологічні історії є однією справою, а конституентна уява — іншою: незважаючи на свого недовірливість, чи, радше, через неї, Платон не відкидає міфи, а відшукує їхнє незаперечне зерно правди, оскільки такою була програма, в яку він був заангажований, а також усі його сучасники разом з ним.

Виглядає так, що ми знаємо (або віримо, що є тим самим) лише те, що маємо право знати: здоровий розум залишається в’язнем тих силових відносин, які охоче вважають себе вищим виявом компетентності. А звідси певна кількість образних випадків. Ми вже бачили, що важливо знати, що думки розділяються і що це призводить до балканізації кожного мозку; принаймні, культивуючи непошану як евристичний метод, не засуджують одним словом тс, у що багато людей вірить і, разом з тим, не засуджують цього також і в думці: у це трохи самі віряті». Не менш важливо знати, що знати можна; Раймон Рюіє писав десь, що для того, аби зі свого боку сконструювати атомну бомбу, росіяни абсолютно не мали потреби шпигувати за американцями; їм вистачало знати, що можна сконструювати таку бомбу, вони це знали, як тільки дізнались, що американці її зробили. Тут маємо усю перевагу культурних “спадкоємців”; бачимо це за контрастом випадку із самоуками: вирішальним для них є не те, щоб їм показали добрі книжки, але щоб на ті книжки їм вказали такі ж самоуки, як вони самі; тоді вони вважатимуть за можливе зрозуміти ці книжки, бо подібні до них їх зрозуміли. Спадкоємцем є той, хто знає, що нема таємниць; він допускає, що здатний зробити стільки ж, скільки зуміли зробити його родичі, а якщо були якісь таємниці, його родичі мали б до них доступ. Бо важливо знати, що інші знають, або, навпаки, знати, що нема нічого більше пізнати і що нема поза малим полем знань, яким вони володіють, замінованої зони, на яку можуть ступити лише інші, компетентніші; якщо ж думати, що існують таким чином таємниці, які знають лише інші, пошук та винахід паралізовані: не наважуєшся сам-самісінький ступити крок.

У величальній візії речей суспільний розподіл знання (усі не знають усього, а кожний кориетає із компетентності інших) веде до таких нейтральних і сприятливих наслідків, як обмін товарів на бездоганному ринку економістів; що може бути невинніше. безкорисливіше, як знання правди? Вона — протилежність брутальних відносин. Правда, є компетентність і компетентність; у книзі IV “Законів” Платон па цей раз протиставляє низько-поклошіицьке знання раба лікаря, який без [мкіуміння використовує ті методи, яких йоп) навчав його пан, і справжню компетентність людини вільної, лікаря, який знас засади цих методів і який, відбувши вільні студії, “знас відповідно до природи”. Справді, дійсним с те, що тривалі студії наших інженерів і лікарів дозволяють їм зрозуміти суть засобів, які вони будуть застосовувати, і, отже, вигадувати, можливо, нові засоби; не менш правдивим, а, можливо, правдивішим є те, що справжня істина цих студій полягає в тому, щоб викликати у них довір’я до їхньої легітимності: вони є метрами у своїй царині, вони мають право говорити, а інші повинні лише слухати. Вони не паралізовані ідеєю вищої офіційної компетенції.

1

Вергілій. Енеща / Пер. М. Білика. — К., 1972. — С. 277.

2

“Святе” (пін.).

Але чи вірить сам Павсаній у культові міфи, які подає на кожній сторінці? Під кінець своєї праці, як пригадуємо собі, він зізнається нам, що до цього часу вважав наївностями тисячі легенд, які греки [юзповідали йому про богів; п|юте він подавав їх, інколи критикуючи, як знаємо, або не критикуючи, і цей другий випадок був, здається, найчастішим. Чи він приймав усе те, що не критикував, і чи він був віруючою душею або ж, чи був вольтерівським духом, який руйнував певні міфи, щоб їх усіх збороти? Ми повернемося до вивчення “питання Павсанія”, бо воно викликає інтерес своєю складністю і водночас показує вузькість програми, у якій змагалися нашциріші уми. Бо в останній частині своєї праці Павсаній відбивається.

Задля ясності краще |юзііочати з узагальнення наших висновків. У Павсанія маємо раціоналізм, який, однак, не є нашим: до речі, він є то істориком, який відтворює те, що справді було, то філологом, завданням якого є відтворити те, що говориться. Далека від того, щоб бути вольтеріанською, його критика міфів доказує, що він створив собі піднесену думку про богів; таким чином, він засуджував у самому собі через побожність найбільшу кількість легенд, про які розповідав. Проте більше філолог, аніж історик, він їх часто згадує, не подаючи про них судження; більше того, він вступає у гру і ставить

себе в міфографічну точку зору на кшталт наших істориків філософії, які бачать і судять про усі речі з точки зору мислителя, якого вони вивчають, включно із більш-менш когерентними деталями доктрини того самого мислителя. Щодо легендарної історії, генеалогій, то він їх передає точно, однак вірить тут лише головним лініям; те, що він затримує у своєму решеті, абсолютно схоже на тс, що Фукідід затримав у своїй “Археології”; генеалогічні та етіологічні вигадки, які обдурюють лише тих, хто має бажання зачаровуватися, дивують його менше, аніж абсурдність стосовно богів. Такою є його позиція аж до кінця книжки VII. Вона залишається у трьох останніх книжках після того, як він знайшов в Аркадії дорогу на Дамаск, але відтепер він залигує себе, чи нема часом алегоричної чи навіть буквальної правди у легендах, які