Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

Двічі чи тричі перо йому випало з рук175; “залишмо міф осторонь”, пише він тоді і, відмовляючись розповідати небилицю про Медузу, дає дві її раціональні версії, з-поміж яких не вміє зробити вибору: Медуза була царицею, убитою на війні, Медуза була страхітливою твариною, яких ще дотепер бачимо у Сахарі, за свідченням одного карфагенського історика. Політична або фізична раціоналізація міфів. Три-чотири інші рази він розважається176; в Мантінеї бачимо оленя, тепер уже доволі старого, який носить кольє, на якому читаємо: “Мене взяв у полон Агапенор, коли ішов на Троянську війну”; це підтверджує, що олені живуть ще довше, як слони. Гумор, в якому приховується певний відчай177 бачити еллінів такими ж наївними, як варвари. На завершення зізнається178, що байки, на його думку, походять із чистої і звичайної наївності і він інколи відмовляється брати це на свою відповідальність179: “Я повторюю те, що кажуть греки”, пише він у такому випадку.

Але здебільшого він утримується від свого судження: обмежується тим, що передає те, що справді говорять греки, і саме тут віддавна була специфічна програма правди, за якою міг заховатися Павсаній незалежно від своїх особистих почуттів. Здогадуємося, якою була ця програма, коли читаємо тс, що пише Діонісій Галікар-наський про істориків п’ятого століття у своєму “Судженні про Фукідіда”: “Воші мають єдину мету, завжди ту саму: донести до відома усього люду усе те, що вони змогли зібрати щодо спогадів, стосовно різних міст і іцо зберегли місцеві люди, або чиї пам’ятники були прийняті у святинях; вони нічого не додають і нічого не відкидають; серед тих спогадів були міфи, яким вірили упродовж століть, а також романтичні пригоди, які нині видаються дуже дитячими”. Ті старі кггорики збирали місцеві традиції з вірою в них, як це {юблять наші фольклористи, вони не стримувалися також, щоб засудити їх через пошанівок до чужих вірувань; вони розглядали їх як правди, але правди, що їм не належали, як і нікому іншому; воші належали людям краю; бо місцеві люди найкраще облаштовані, щоб знати правду про себе самих, особливо ця правда про їхнє місто належить їм на такому ж самому рівні, як і місто, про яке говориться ця правда. Цс своєрідний принцип невтручання у гіюмадські правди іншого.

Шість століть згодом Павсаній міг ще імітувати їхню нейтральність, оскільки міфи зберігали ще і завжди зберігатимуть високу культурну гідність. Байка не належала до фольклору, як і атлетичні змагання на Олімпі чи деінде не були видовищем, гожим для натовпу180: то були національні звичаї. Маємо не одне можливе визначення фольклору, і жодне з них не характеризує його :іа внутрішніми критеріями, але за тим фактом, що він викине-ний поза культуру, яка сама себе розглядає культурою доброю і правдивою. Щодо Павсанія, то він не відкидає ті національні традиції, якими були міфи. Він також шанує її особливість, оскільки її призначення полягає в тому, щоб збирати пам’ятні місця кожного міста, легенди і пам’ятники, і нсблаго|юдно іі несовісно іронізувати з того, що вивчаєш. Отже, він вмакає перо у каламар своїх авторів і входить у їхню гру. Часто йому доводиться заявляти, що така-то версія якоїсь легенди правдивіша, аніж інша: остерігаймося все ж вірити, що він тут говорить від свого власного імені1*1: він говорить як філолог, якиіі ставить себе в перспективі свого автора і надає йому свої авторські критерії.

На місце раціоналістичної критики міфів приходить тоді критика внутрішньої когерентності. Мешканці Фенея кажуть, що Уліс, загубивши своїх коней, знайшов їх, проходячи тут, і що він украв Посейдонові бронзову статую; можна вірити в легенду, а не в статую, бо в часи Уліса не вміли ще виливати б|юнзу182. Дві критики інколи накладаються одна на одну. Легенда про Нарциса, який помер від того, що закохався у єно*' власне зображення і дав народження квітці, що носить його ім’я, співвідноситься з “повпою наївністю”, бо не с природнім, щоб дорослий уже хлопець не «мів відрізняти реальність від свого відображення, а нарцис існував набагато раніше: кожен знає, що ним гралася Кора на галявині, де Гадес несподівано застав її і викрав183. Коли Павсаній, таким чином, надає якомусь міфові необхідності внутрішньої когерентності, якій підвладна реальність, не можна не зробити висновку, що він вірить в історичність цього міфу: скільки-то філологів, які не вірять в історичність Трімальсіона чи леді Макбет, тим не менше плутають дальність із вигадкою і примушують Петронія та Шек-спіра вступати в суперництво із громадським станом184: вони хочуть визначити, в яку нору року відбувалася фе-стина у Трімальсіона і погодити суперечності тексту, в якому фігурують різноманітні сезонні фрукти; вони хочуть встановити, скільки дітей мала насправді леді Макбет. Павсаній, однак, не настільки вірить у реальність Гадеса та в історичність викрадення Кори; ми бачили трохи вище, що, як він каже, “не треба уявляти собі, що боги мають під землею якусь обитель”.

Павсаній-філолог мовчки приймає усі легенди, які не критикує, але як людина він їх відкидає. Каллісто, любаска Зевса, не була перетворена у сузір’я, бо ар-кадійці показують її могилу: ось вимога внутрішньої когерентності, і тут промовляє філолог: “Я тут повторюю те, що розповідали греки”, зазначив він спочатку: ось виявляється людина, яка щодо смішної та безбожної легенди займає невну дистанцію; можна зробити, отже, висновок, що Зевс обмежився тим, що назвав сузір’я іменем Каллісто: ось тут під оруду філолога вступає історик-раціоналіст, який дає вірогідну інтерпретацію міфу, в історичність якого людина не вірить,8Г Павсаній має чітку думку і витончене перо.

З почуття жалю Павсаній не вірить майже у жодну7 з легенд, які ревно збирає; відокремимо тут деміфологі-зацію та безбожність. У той час невірництво визначалося не критикою міфів, а критикою оракулів: Цицерон, Еномай і Діогеніанос186 не є звичайно побожними душами; кепкуючи з оракулів, вони ні на мить не думали виправдовувати богів. Сам Павсаній вірить у богів і навіть у їхні чуда: “епіфанія” божественності в Дельфах під час галатійського вторгнення є для нього безсумнівним фактом187.

Невелика революція, яка відбулася в Павсанія з нагоди його дослідження аркадської античності, полягала в тому, що він зауважив, що деякі легенди, далекі від того, аби зводити наклеп на богів, могли мати піднесене значення188 . Йому вже доводилося прилучатися до “фізичної” (як то казали) інтерпретації богів: відвідуючи Егій-ську святиню, він зустрів одного фінікійця, який сказав йому, що Асклепій був повітрям, Аполлон —