Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

тих “дерев’яних мов”, які слугували стародавнім в ідеології: обожествлення суверенів; єгиіітяни вважали свого фараона богом, греко-римляни обожнювали своїх мертвих чи живих імператорів, і пам’ятаємо, що Павсаній бачив у цих шюфеозах лише “марне вихваляння”. Чи справді вони у це вірили? Один факт показує, доки сягає наша лукавість до нас самих: тоді як імператори були богами, а археологи віднайшли десятки тисяч cjc voto, присвячених різіпім богам, з проханням одужання, щасливого повернення тощо, не існує, однак, жодного ex voto, присвяченого імператорові-богові; коли вірні потребували справжнього бога, вони не зверталися до імператора. Однак прості, не менш яскраві докази, свідчать про те, що самі навіть вірні вважали суверена постаттю більшою, аніж людська, своєрідним магом, чудотворцем.

Даремно розбиватися для того, аби вирішити, якими були “справжні” думки тих людей і не менш непотрібно хотіти вирішити ці протирічливі думки, приписуючи одну народній релігії, а іншу привілейованому соціальному класові. Вірні не вважали свого всемогутнього володаря звичайною людиною, і офіційна гіпербола, яка робила з цієї смертної людини бога, була у думці справедливою: вона відповідала їхній синівній відданості, і на крилах цього вербалізму вони ще більше відчували це почуття залежності; відсутність ex voto доказує, однак, що вони не приймали що гіперболу дослівно. 1 вони також знали, що їхній великий володар був водночас бідною людиною, так само, як у Версалі захоплювалися Великим Королем і кепкували з його найменших рухів. У народних казках античного Єгипту Ж. Позенер показав, що фараон є лише банальним, а інколи смішним володарем. Це не перешкоджало, щоб у тому самому Єгипті учені, теологи виробили фараонську теологію, в якій фараон обоже-ствлсний ие звичайною гіперболою чи метонімічним зміщенням: ця доктрина була “інтелектуальним відкриттям, плодом метафізичних і теологічних висновків”, пише Франсуа Домас, який кваліфікує її вербальною реальністю суперечливим і дотепним висловом; а чому б ні? Конституційні тексти дев’ятнадцятого і двадцятого століть, Декларація прав людини або офіційний марксизм є не менш реальні і не менш словесні. І навпаки, у Греції і в Римі божество імператорів ніколи не ставало об’єктом офіційної доктрини, а скептицизм Павсанія був обов'язковим в інтелектуалів чи навіть у самих імператорів, які, бувало, перші кепкували зі своєї божественності.

Усе це є звичайно історією, бо міфи, апофеози чи Декларація прав, уявних чи ні, тим не менше, були історичними силами, і тому що уявний світ, в якому боги можуть бути смертними і є чоловічої або жіночої статі, позначений датою: він передує християнству. Це є також історією і з третьої причині!: оскільки ці правди є лише зодягненням сили, є практикою, а не світлом; коли люди залежать від якоїсь всемогутньої людини, вони знають її як людину і бачать у ній звичайного смертного, з точки зору камердинерів, але вони також знають її як свого господаря і, отже, бачать його також як бога. 11лю-ральність істин, яка шокує з точки зору логіки, є нормальним наслідком плюральиості сил. Мисляча тростина покірно хизується тим, що протиставляє свою кволу і чисту істину силам брутальним, у той час як та істина еама но собі є однією з тих сил; думка належить безконечно плюралізованому монізмові могутньої волі. Різноманітних сил: політігчна влада, влади щюфесіоналів знання. соціалізації і муштри. І це тому, що думка є силою, яку вона не відрізняє собі від практики, як душа відрізняється од тіла: вона є її частиною; Маркс говорив п|К) ідеологію, аби чітко зазначити, що думка — це дія. а не чисте світло, однак, будучи матеріалістом давньої традиції, він прив'язав душу до тіла замість того, щоб взагалі її не відрізняти і звести практику в єдиний блок: це змусило істориків вдаватися до діалектичних вправ (душа впливає на тіло), аби виправити цю безладну гру.

Істина балканізована силами і тими ж силами блокована. Адорація і любов до суверена не є могутнім зусиллям для того, щоб побороти покору: “Оскільки я його люблю, він не прагне завдати мені лиха”. (Один німецький приятель розповідав мені, що його батько голосував за Гітлера, щоб заспокоїти себе: оскільки я, чистокровний жид, голосую за ньот, значить, що в глибині душі він думає так само, як я). І якщо імператор примушував, або найчастіше дозволяв собою захоплюються, це слугувало “інформацією загрози”: оскільки ним захоплювалися, нехай ніхто не наважується заперечити його владу. Єгипетські теологи, які розробили цілу ідеологію коро-ля-бога, повинні були мати якийсь інтерес у цьому — чи не інтерес дати собі захоплюючий роман. При нашому Королівському режимі вірили, хотіли вірити в доброту короля — усе зло ішло лише від його міністрів; в іншому разі це означало б повне розчарування, бо годі було сподіватися на те, що можна прогнати короля, як проганяють звичайного міністра. Як бачимо, каузальність є завжди активна, навіть у так званих опричшіених: ііші не нав’язує свою ідеологію рабові, йому достатньо показувати себе сильнішим од раба; раб робитиме те, що може зробити для протидії, навіть вигадуючи собі уявну правду’. Раб здійснює те, що інструктивний психолог Леон Фестінгер, будучи людиною дотепною, називає зменшенням дисонансу.

Справді психологія, бо часто протирічливість поведінок стає видимою, виявляючи рух сил, що знаходяться нижче; погана свідомість і погана віра досягають того самого рівня або фарисейство; щоденне життя ним сповнене і вся анекдотична психологія дозволить нам скоріше покінчити з цим другорядним способом. Оскільки сили є правдою правд, ми знаємо лише те, що нам дозволено знати: ми щиро не знаємо того, що не маємо права пізнати, “Ніколи не зізнавайтеся”, радив Пруст авторові “Корі-дона”; таким чином ніхто не побачить того, що їсть очі, бо справедливість салонів приймає лише визнання і осуджує того, хто бере на себе роль інквізиторів рівних собі. Обдурені чоловіки однаково сліпі, бо вони не мають права підозрювати своїх жінок без якогось найменшого доказу; їм залишається лише це ігнорувати, поки якийсь факт не потрапить їм на очі. Але вони надто це ігнорують: розуміють їхнє мовчання.

У “Трістані" старого Беруля є один епізод, який дозволяє помріяти. Ізольда покинула короля Марка і втекла з Трістаном у ліс. Наприкінці трьох років двоє закоханих якогось ранку прокидаються і нічого більше не відчувають один до одного: любовний напій вичерпав свої властивості: Беруль не вірить у його вічну дію; Трістан вирішує, що найрозумніше, аби Ізольда повернулася до свого чоловіка. Отже, він повертає її Маркові, викликаючи на судовий поєдинок того, хто б наважився допустити, що він колись торкнувся Ізольди; ніхто не підняв рукавички, і повинність королеви залишилася незаперечною. Що думав про це Беруль чи його читач? Ніщо тут не може заступити