Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81"

бачив його лише в спину і запримітив, що той був високий, у джинсах, темній нейлоновій куртці (кольору не визначив) і в береті. Ще мав на потилиці довге волосся. Але ж це не прикмети! Вранці він перевдягнувся, підстригся, змінив берет на кепку чи капелюх — і купи його за карбованець двадцять.

Однак перші невдачі не розмагнітили інспекторів. Знову й знову будувались нові версії, складались нові плани, найрізноманітніші варіанти пошуків, не раз вони ставили себе на місце злодія. Вони знали, що наляканий злодій зараз пішов у глибоке підпілля, сховався, мов шкідливий хом’як у нору. їхнє ж завдання — знайти його, витягнути з тієї нори.

Знали вони також і те, що вдвох виконати це завдання їм буде нелегко, тому звернулись по допомогу до всіх дільничних інспекторів свого району, а ті в свою чергу провели роботу з дружинниками, двірниками, в жеках. Хтось щось підкаже, наштовхне на нову думку.

Крадіжка в школі і спроба пограбувати магазин тепер злилися в одну справу, і це, безперечно, полегшувало її розслідування, дозволяло висувати єдині версії, розмірковувати в одному напрямку. Вознюк, наприклад, після довгих роздумів висловив припущення, що злодієм, який обікрав фізкабінет, міг бути хтось із недавніх випускників цієї ж двісті дванадцятої школи.

— Чому ти так думаєш? — поцікавився Коваленко.

— Пояснюю, — жваво відказав Вознюк. — Перше. Злодій добре знав, як можна легко відкрити вікно знадвору, бо шпінгалети в ньому були слабенькі, ледве тримались. Друге. Знав він і де що лежить, бо взяв речі безпомилково. І третє. Той, що втік від мене — юнак років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти. Я припускаю таке: він потрапив під чийсь вплив, заборгував йому гроші й вирішив їх роздобути в такий спосіб.

— А ключі? Де він міг узяти стільки ключів? — перебив його Коваленко.

— Логічне запитання, — кивнув Вознюк. — Я думав і над цим. Міг роздобути сам, це не так складно, але ймовірніше ними його забезпечив той чи ті, під чий вплив він потрапив.

— Отже, виходить — за ним хтось стоїть? — перепитав Коваленко.

— Атож, — замислено розгладив свої вуса Вознюк. — Направляє його, а сам ховається в тінь. Таких випадків буває немало, сам знаєш.

— Та знаю, — зітхнув Коваленко. — Псують юнаків, затягують, паразити, в болото. — І тут же перепитав Вознюка: — А не було там, у школі, ще одного злодія? Як же він міг сам донести стільки речей?

Вознюк усміхнувся.

— А він їх склав у рюкзак, начепив на плечі й спокійно вистрибнув у вікно. Тому й сліди підошов на підвіконні виразні лишилися. Від ваги.

Припущення Вознюка видалося Коваленку логічним, і він тут же виявив бажання поїхати до школи й поговорити з директором, учителями про те, хто з випускників двох минулих років де вчиться, працює, хто з них міг збочити, стати на шлях злодійства.

— Гаразд, — погодився Вознюк. — Поїдь, тільки, сам знаєш, поговори делікатно, щоб це не стало образою для школи.

Коваленко запевнив, що все буде якнайделікатніше.

— Зараз же подзвоню в школу, домовлюсь про зустріч і поїду, — загорівся він. Лейтенант був з тих людей, які не відкладали на завтра того, що можна зробити сьогодні.

Та не встиг простягнути руку до телефону на столі, як той голосно задзвонив. Коваленко взяв трубку.

— Слухаю. Ні, це не Вознюк. Зараз попрошу, — і подав трубку Вознюкові. — Тебе.

Говорив Вознюк недовго, вимовив у трубку лише три слова: “Гаразд. Добре. Дякую”, але з виразу його обличчя Коваленко зрозумів: дзвінок цей приніс товаришеві радість.

І не помилився. Вознюкові подзвонили з комісійного магазину на вулиці Суворова: їм здали на термінову продажу японський транзисторний приймач, схожий за прикметами на той, що вкрадено в школі. Вознюк на другий же день після крадіжки попередив усі комісійні магазини міста про можливість здачі крадених речей і попросив негайно повідомити його про їх появу.

— Отже, перша ластівка є, — тепер уже вголос радів він. — Ти, мабуть, до школи не їдь, — звернувся до Коваленка. — З’ясуємо з транзистором — тоді побачимо. А я — в магазин, подзвоню тобі звідти.

— Хто здав? — поцікавився Коваленко.

— Юнак, схоже — студент. Років вісімнадцяти. Є прізвище, адреса. Так що… Одним словом — я поїхав у магазин. — Вознюк за звичкою обсмикнув на собі мундир, поправив кашкет на голові.

— Гадаєш, злодій сам приніс транзистор? — далеко не оптимістичним голосом запитав Вознюка оптиміст Коваленко.

— Звичайно ні, але спитаємо того, хто приніс, де взяв, — бадьоро відповів Вознюк. Настрій у нього помітно поліпшився.

— Скаже — купив у незнайомого на вулиці, а тепер треба гроші — здав, — розмірковував Коваленко.

Але Вознюк не хотів здаватися.

— Нічого, є річ — знайдемо й того, хто її вкрав. Краще побажай мені ні пуху ні пера.

— Бажаю.

— Іди під три чорти! — весело мовив Вознюк і рушив до дверей.

3

Переодягнувшись дома в цивільне (було якраз по дорозі), Вознюк прийшов у комісійний магазин на вулиці Суворова після обідньої перерви. Транзистор, який йому показали, був саме той, що його вкрали у школі, в цьому можна не сумніватись, хоч і радіти було ще зарано. Не раз і в нього, і в товаришів по роботі траплялось так, що ниточка обривалась біля самого клубочка і доводилось усе починати спочатку.

Та Вознюк не став загадувати наперед, як воно складеться, а вмостився у старенькому кріслі в невеличкому кабінетику завідуючого магазином і став чекати приходу юнака, що здав транзистор. Він мав прийти по гроші, які йому пообіцяли виплатити в другій половині дня.

Минула година, друга, Вознюк перечитав усі газети, які лежали на столі в завідуючого, а юнак не з’являвся.

“Невже щось запідозрив? — подумав. — Догадався, що затримка з виплатою грошей — пастка”.

Хотів подзвонити Коваленку, але утримався — почне кепкувати.

Звівся з крісла, закурив, став ходити по кабінетику, мимоволі поглядаючи на годинник. Лаявся в думці: “Хай йому чорт, як повільно спливає час! Так завжди здається, коли чекаєш!”

Минула ще година. У кабінет якось несміливо зайшов завідуючий, молодий, але вже розповнілий чоловік, і винувато розвів руками:

— Ви знаєте — немає.

— Нічого — прийде, — заспокоїв і завідуючого й себе Вознюк.

І він таки нарешті прийшов. Як було домовлено, касирка одразу ж послала його до завідуючого, мовляв, касу вже знято, нехай він дозволить виплату.

— Чого ж ви так пізно прийшли? — запитав юнака завідуючий, коли той зайшов. — Не знаю, що з вами робити.

— Товаришу завідуючий, — став просити юнак, мнучи в руках приношену кролячу шапку. Був він височенький, худорлявий, в розхристаній нейлоновій куртці, з обвислою спортивною сумкою на плечі. — Студент я, на лекціях затримався… Дуже