Читати книгу - "Спокутий гріх"

Вона молодша на років десять, може, трошки більше. Але за своє життя стільки пережила, що в деяких ситуаціях, навіть він, досвідчений чоловік, міг їй поступитися. У ній відчувалася природна мудрість, ніжність, тепло. З нею комфортно. Коли не поряд — її не вистачає…

«Як міняється все навколо, коли поруч — сильний, уважний чоловік, який відчуває тебе, без слів розуміє, чого потребує душа», — сумно розмірковувала Емілія, коли на автомобілі поверталися до санаторію.

Антон наче й кохав, але не намагався по-справжньому зблизитися. Не переймався тим, коли їй важко, а коли радісно; коли потрібен спокій, а коли вона самотня…

А Тимур, здавалося, ділив горе навпіл. З ним навколо мінявся світ. Розцвітало пишною зеленню і текли живодайні ріки там, де вчора була потріскана земля й життя не мало сенсу.

Емілія оживала.

Поряд з Тимуром спокійно. У ньому відчувала реальну опору. Його слова обдумані. Він не скаже «люблю», якщо не відчує цього. Не обіцяє захмарного. Не дарує ілюзій. Саме цей факт і зблизив їх, породив глибоку симпатію. Він ні до чого не зобов’язує, не давить. Намагається завжди залишити за нею право вибору.

— Ви якась замислена, — першим порушив тишу.

— Закінчився ще один прекрасний день, — із жалем відповіла Емілія.

— Значить, усе сподобалося?

— О-о, так, — захоплено відповіла. — Враження, отримані сьогодні — важко передати.

— Я радий, — усміхнувся Тимур. — Але серйозно переживаю за ваше серце.

Емма добродушно насупила брови.

— Випити стільки кави… — закотив очі. — Я попереджав: смачно — не значить корисно. То міцний напій. Не дай, Боже, розбуянитеся уночі.

Обоє щиро засміялися.

«Боже, як з ним легко, — знов подумала Емілія. Усмішка щезла з її обличчя. — Забуваєш про все на світі. А якщо й пам’ятаєш — не так гостро відчуваєш. Вселяється надія, що завтра буде краще. Завтра! — застукало в голові. — День від’їзду! Ось і кінець! Знову Київ. Суєта. Робота. Пустка…»

— Ви, наче сонечко серед хмар, — помітив зміну її настрою Тимур. — То блисне, усміхнеться, то знову сховається.

— Дякую, що розганяєте ці хмари, — серйозно глянула в його незвичайні кавові очі.

Тимур затримав погляд. Потім знов зосередився на дорозі.

Емілія здригнулася, наче відчула легкий дотик струму. Серце забилося сильніше.

Запанувала натягнута тиша.

— Завтра… Я їду, — тихо промовила.

— Знаю, — спокійно відповів.

Емма зупинила на ньому здивований погляд.

— Я теж, — замість пояснень додав. — Дозволите привезти вас у столицю?

— У мене квитки на потяг, — важко зітхнула. — Уляна зустріне.

Все зрозумів.

Емілія не хоче афішувати те, чого нема. Нащо зайві плітки?

— Коли відвезти на вокзал? — сумно запитав.

— Це зайве, — відвернула голову до вікна. — Мій потяг — пізно ввечері. А вам треба рушати зранку.

— Ясно, — важко зітхнув.

Тої ночі Емілія не могла зімкнути очей.

Такого блаженства не відчувала вже давно.

Вийшла на балкон. Задивилась на зоряне небо. З болем глянула на припарковану біля сусіднього корпусу машину Тимура. Зранку її вже не побачить. Він поїде, не прощаючись. Що це означає — покаже його величність, час…

* * *

— Вибач, люба, трохи запізнилася, — на ходу хапаючи ручку валізи, виправдовувалася Уляна перед Емілією.

Та щойно зійшла з вагону й очікувала на пероні.

— Припини, що ти робиш, я сама можу, — спробувала відібрати у подруги валізу Макарова, але та не дала.

— Ти й так намучилася, — вирішила. — Слава Богу — уже вдома. Тут я тебе розвію.

— Чому це намучилася? — здивувалася Емма. — Я прекрасно відпочила.

— Ага, — саркастично засміялася Уляна. — Знаю твоє «прекрасно». Цілими днями на лавиці біля води просиділа, напевно.

Емілія добродушно усміхнулася.

— Поїдемо зразу до мене, — дорогою повідомила Мостова. — Ігор такі шашлики приготував на честь твого приїзду, м-м-м… — аж заплющила від задоволення очі.

— Ні, — спокійно заперечила Емілія. — Відвези мене до Дениса, — попросила.

— Зараз? — аж отетеріла Мостова.

— Так, це тебе не обтяжить?

— Все гаразд? — підозріло глянула на подругу Уляна.

— Хочу з ним порадитись, як з психологом, — глибоко замислилась Емілія.

— Я почекаю на стоянці, — запропонувала Мостова, коли під’їхали до клініки.

— Це зайве, — витягуючи свою валізу з багажника, відповіла Емма. — Наша розмова може затягнутися. Передавай Ігорю привіт. Шашлики — іншим разом.

— З тобою точно щось відбувається, — незадоволено похитала головою подруга. — Дай, Боже, до добра?

— А скільки може бути горя? — загадково усміхнулася. — Звичайно — до добра.

Долгаєв не тямився від щастя.

Емілія прямо з потягу приїхала до нього.

Не додому, не до Мостових, а до нього!

Значить — сумувала. Десь глибоко в душі відчула потребу бути поруч з людиною, яка лікувала її душу останні півтора роки. Терпіння дало свої плоди. Настав час пожинати сіяне…

— Зі мною щось відбувається, — зізналася Емілія, коли залишились з Денисом наодинці. — Здається, закохуюсь. Але…

Долгаєв відчув, як під ногами розійшлася земля. Він ніби в невагомості. Ось вона — мить істини. Головне не злякати її. Не наполягати. Емілія сама прийде в його обійми. Витримка — найпотужніший інструмент.

— Але… — завмер в очікуванні одкровення.

— Я наче на межі… — серйозно промовила. — Не хочу залишатися в минулому, але й майбутнього боюся. А воно близько… зовсім поряд… відчуваю його гарячий подих… Він манить. Мені страшно… — важко зітхнула.

— Звідки такі думки? — підозріло стиснув брови.

Емілія говорить дивно. А що, як мова не про нього? На душі похололо…

— Це навіть не думки, а якісь внутрішні страхи… — зітхнула Емма. — Боюся повірити, відкрити душу, пустити в серце,