Читати книгу - "Казка старого мельника"

— А тепер, — продовжила, — треба покласти і охоронців-вовкулаків. Ти швидко навчився стріляти. То як — влучиш?

— А чом би й ні? Час з цим усім покінчити.

Вони вийшли з лісу просто в табір.

Вовкулаки, котрі щойно ходили колами довкола кліток, здивовано зупинились і побачили одного Миколку, котрий вийшов і прицілився в них із лука. Вони переглянулись і з гарчанням кинулися на нього. Аж тут — у них влучає дві стріли, і обоє розчиняються у повітрі чорними хмарками. Замість них на землі залишилися кумедні цуцики, які закрутили хвостами і миролюбно побігли до Миколки з Христиною.

Коли песики грайливо підбігли до них, Христина заперечливо хитнула головою і сказала:

— Навіть чути не хочу, щоб їх узяти собі!

— Від однієї думки моторошно, щоб таке жило десь біля тебе... — погодився Миколка.

І вони помчали до кліток.

В’язні у клітках — геть безсилі. Їхні руки скуто ланцюгами. Батько тільки втомлено підвів очі на Христину та її супутника і так само втомлено опустив. Миколка відчинив клітку і витяг дрючка, що запирав двері. Христина увійшла туди і почала знімати кайдани в’язням. Під її руками від одного дотику, замки відчинялися. Як тільки з полонених спадали пута, вони повертались до тями.

Пан Адам, наче прокинувся, здивовано глянув на доньку і запитав:

— Доню, ти як тут опинилася? Як тобі це вдалося? Чому ти в хлопській одежі?! Нам потрібно утікати, зараз прийдуть кляті песиголовці...

— Тільки один залишився. Інших винищили.

— Які герої їх здолали? — здивувався Довбня, важко струшуючи з себе залишки втоми, якою його приспали песиголовці. — Навіть ми з паном Перцем не змогли...

Христина кивнула на Миколку і повідомила:

— Ось наш герой, а як пощастить, то і мій наречений...

Миколка поштиво вклонився.

Пан Адам по-діловому оглянув Миколку і поцікавився:

— Шляхтич?

— Ні, —відповіла за нього Христина, — але хіба для тебе це має значення? Він усіх нас врятував...

— Побачимо-побачимо, що він за герой, — підкручуючи вуса, вирішив пан Адам. — А тепер нам слід утікати звідсіля!

— Ні, — не погодилась Христина. — Потрібно вилити зілля песиголовців і звільнити решту бранців, ось-ось повернеться Чорний Ватажок. — Передала батькові лук та сагайдак зі стрілами: — Ці стріли убивають песиголовців.

І побігла до інших кліток. Миколка ніяково став перед паном Адамом. Перець та Довбня разом з іншими вояками скептично поглянули на нього.

— А чи не пройдисвіт ти, хлопче? — запитав дещо зверхньо Довбня. — Ми — загартовані в боях вояки і не змогли здолати нечистої сили, а ти... герой?

— А справді, може, ти з песиголовцями заразом і задурив усім голови? — зробив припущення Перець. — Не віриться, що таке шмаркате хлопча подолало армію ворогів нечестивих.

— Я ж не сам... — зніяковів Миколка.

— Щось мало віриться мені у цю історію... — правив своєї Довбня. — Треба хлопця перевірити.

Несподівано на нього налітіла повітруля, скуйовдила волосся, вуса і Довбня зробився кумедним, схожим на велику товсту кульбабу. Повітруля злетіла догори, щоби знайти собі іншу жертву, та Миколка різко вклав стрілу в тятиву, натягнув її і випустив. Тонко дзенькнула тятива — і повітруля зникла в хмарці диму. З цієї хмарки вилетіла ворона, і, жалісно каркнувши, відлетіла геть.

— То що, пане Довбня, — перевірили? — знизав плечима Перець. — Бачу, хлопець — справжній лицар...

Та Миколка не гаяв часу. Якщо з’явилась повітруля, тож і Ан’їур не забариться.

— Вони повертаються! — гукнув до Христини. — Хутчіш шукайте зілля!

Христина саме звільняла останніх бранців. Одна з них — точна копія Параски. Схоже, сестра. Прийшовши до тями, Варвара, одразу ж почала лаятись:

— Та щоб тих песиголовців покрутило! Та щоб їм ні дня ні ночі не побачити! Та щоб їх в пеклі на сковорідках бісенята смажили! Та щоб їх Святий Ілля побив громовицею — усіх до одного.

А Христина запитала в людей:

— А де тут двоголові стережуть зілля?

Їй показали рукою на печеру. Христина кинулась туди.

Всередині чорної печери двоє двоголових песиголовців стояли на сторожі біля глечика і люто кривили морди. Вони не бачили Христину. Та, зачаївши подих, пройшла повз них, вхопила глечик і прудко вибігла з ним на вулицю! Песиголовці, на мить розгубившись, кинулись за нею. Миколка побачив, що Христина втікає від церберів, наладував лука... Пан Адам з іншого боку побачив, як у табір влітає на змиленому коні Ан’їур, теж заклав стрілу... Христина з розгону добігла до болітця, що посеред табору, і жбурнула в нього горщик!

Зграя ворон, що непоміченими сиділи на деревах, рвучко злетіла у небо. Чорний Ватажок різко зупинив коня. Цербери, наче не вірили власним очам, що таке сталось, теж різко спинились і не знали, чи кидатись за горщиком, чи ні...

Миколка цим скористався і двома влучними пострілами скосив їх.

Помітивши це, Ан’їур істерично заволав:

— Рабі! Те хунту ме нансаді! Те хунту нгабра я самі! Ніт упака бос са водед й’ирпеш! Ніт! Упака! Бос!