Читати книгу - "Казка старого мельника"

— Правда, панночко, — погодився Буркотун. — Час вирушати. — І до Миколки звернувся: — А ти показав себе справжнім лицарем і вояком. Та запам’ятай, поки пищик у тебе, можеш кликати мене на допомогу. Або коли просто стане сумно і ти захочеш поговорити зі мною, клич. Бувай здоров!

Іван побачив, що вони прощаються і кинувся до Буркотуна:

— Пане, пане! А навчіть і мене так пальцями клацнути, щоб коли Параска свариться, то її заціпило.

— Не можу, Іване, тоді нам усім не так буде весело жити! — І до Христини з Миколкою: — А ви любіть одне одного!

Буркотун з пошаною вклонився усім на прощання, за ним — лісовики; і враз ця казкова компанія зникла.

— Ти ба... — промовив Іван.

Параска вийшла із заціпеніння і першим ділом кинулась до молодят, які зворушливо обіймалися:

— Е-е-е! Годі вам! Почнете цілуватися, і не стане «чистої серцем і душею». Побачать тебе, пані Христино, двоголові цуцики. Що тоді? Як я сестру порятую, а ви батька?

Христина відштовхнула від себе хлопця:

— Рушаймо!

Вони один за одним заскочили на коня і Миколка наказав:

— У табір песиголовців! Вітром неси!

Кінь хвильку потупотів на місці і, мов вихор, злетів у небо.

Іван, проводжаючи поглядом молодят, тільки й сказав:

— Ти ба...

Параска, милуючись польотом, водночас узяла Івана за шкірки і просичала:

— Дулі мені сукав... Кривлявся до мене... Пальцями хочеш так клацнути, щоб я заціпеніла?! — і розвернулась до мужа, щоб дати йому прочуханців. — Харпак ти! Одоробало ти нещасне!

Іван перелякано зіщулився, дістав з-за пазухи уламки від талярів і по-підлабузницьки показав їх Парасці:

— А я ось тут, Парасю, грошенят припас... Поки стріли робив, обрізки полишалися.

І Параска, міцно взявши в обійми Івана так, що у нього аж кості захрумтіли, сказала з усією своєю любов’ю:

— Який ти у мене гарний господар, лайдако... А тепер іди в поле і збирай всі стріли, знімай срібні наконечники! Скільки грошви перевів, харпак ти такий-сякий! Бігом у поле збирати стріли! А ще — дукачі шукай, якими лупили з гармати. І добре шукай, все до гроша! — штовхнула Іванаи так, що він мало носом не запоров, і собі під ніс, мрійливо: — Хатину нову купимо в Острозі...— роззирнулась. — А поки я ще тут помародурствую, як казав гер Шмальц. Чи не гер Шмальц? Хто його знає, що то було за потороччя, щоб його в дулю скрутило!

Тим часом кінь казковий ніс на собі Христину та Миколку. Він — спереду, його ззаду обняла Христина. Вона зажмурила очі — страшно. Миколка задумався і збайдужіло спостерігав за видом, що розгортався внизу. А внизу — ліс, що йому кінця краю немає. Лиш подекуди галявини, закинуті хутори і річка, яка в’ється, виблискуючи на сонці, немов хоче вирватись з тенет лісу на волю...

І задумався Миколка: ось звільнять вони пана Адама з полону. Повернуться до маєтку, але чи захоче пан Адам віддати свою доньку за простого бурсаку... Тоді з’явилася у нього думка прикра: повернути коня в чужі краї і зажити десь там разом з Христиною простим щасливим життям. Як тільки ці думки з’явилися, кінь почав стишувати крок, наче під важким тягарем і різко знижуватися. Тоді відігнав від себе ці думки Миколка і сказав: «Це моя дорога, я нею повинен іти до кінця». Кінь пришвидшив літ і невдовзі опустився на землю біля табору песиголовців.

Миколка зіскочив з коня і подав Христині руку. Та легко сплигнула на землю. Навкруги них — моторошна картина: чорні повалені дерева, великі кістяки тварин. Миколка зняв з плеча лук, дістав з сагайдака стрілу, заклав її. Сторожко оглянувся. Взяла лук і Христина, приготувалася стріляти.

— Далі я піду сама, — вирішила.

— Ні, підемо разом. Одну я вас, панночко, не відпущу!

— Гаразд, але йди позаду!

Вони крадькома один за одним зайшли до лісу і попрямували на звуки, що долинали з табору песиголовців, — чи то стогін людський, чи то тихе підвивання собаче. Так нечутно підібрались до табору. На великій галявині стоять три дерев’яні, грубо збиті клітки. У кожній — десяток полонених. Поміж них Христина помітила і свого батька. У неї радісно спалахнули очі. Проте дістатися до них не просто — поміж клітками ходять якісь потворні створіння — величезні вовки з високими кабанячими загривками і червоними очима. Аж тут несподівано у нею за спиною голос:

— Зьнову ти, сапка?

Христина озирнулась, це той самий халамидник, що перекинувся на Шмальца.

— А се, — продовжив «Шмальц», показуючи на створіння, котрі охороняли клітки з бранцями, — наса охолона, наса столоза. Вовкуласьки. Ти, сапка, плийсла всясно. Залаз вони зь тобою лозбелусся, со ти за така сапка сялівна... Гик!

Та у спину «Шмальцю» влучила стріла, і він розсипався на порох. На землі заметушився облізлий пацюк.

Пацюк винувато подивився блискучими очицями на Христину, понюхав повітря і щодуху дременув у кущі. Підбіг Миколка.

— Дякую, Миколко, — промовила Христина, — я щось розгубилася, перед цим «гером Шмальцем». Мабуть, треба зняти шапку. Вони бачать тільки її. Я зрозуміла чому, — матінка зашила у шапці кілька золотих дукачів...— і віддала шапку Миколці.