Читати книгу - "Поза часом"

Усе залежить від того, в якому я гуморі, мені ніколи не спадало на думку вибирати історію певного штибу; щойно я вимкну чи ми вимкнемо світло, мене негайно оповиває інша, чарівна габа темряви, якою я завдячую своїм віям, — і ось вона історія, її початок майже завжди захопливий: це може бути безлюдна вулиця, якою здаля рухається якась автівка, або лице Марсело Масіаса в ту мить, коли він дізнався, що його підвищили по службі — річ взагалі-то неймовірна з огляду на його некомпетентність, або просто якесь слово, звук, що повторюється разів п’ять чи десять і дає поштовх для появи першого образу моєї історії. Іноді я сам дивуюся, що після якогось епізоду, який можна віднести до категорії чиновницьких, наступної ночі історія виявляється еротичною або спортивною; я, поза сумнівом, маю добру уяву, хоча це дається взнаки лише перед сном, однак мене не перестає дивувати такий різноманітний репертуар. Приміром, Ділія, бо Ділія з’явиться в цій історії, хоча Ділія така жінка, що аж ніяк не пасує для такої історії; до чого тут Ділія?

Однак я вже давно вирішив не запитувати себе, до чого тут Ділія, чи транссибірський експрес, чи Мухамед Алі [51], чи будь-який кін, де ставляться історії, які я собі розповідаю. Якщо в цю мить я згадую Ділію поза певною історією, то це через щось інше, що також мало місце і залишається поза певною історією, через щось таке, що вже не є історією й, можливо, тому спонукає мене вчинити так, як я нізащо б не вчинив із історіями, які собі розповідаю. Тло тієї історії (я в ліжку сам, Н’ягара повернеться з лікарні о восьмій ранку) — гірський краєвид і карколомна дорога, кермувати на якій слід обережно, на кожному повороті освітлюючи фарами небезпечні місця, — північ і я сам у величезній вантажівці, якою важко кермувати на стрімчастій дорозі. Робота водія завжди викликала у мене заздрість, бо видавалася однією з найелементарніших форм свободи — ці поїздки з місця на місце у вантажівці, яка водночас є твоєю домівкою із матрацом на випадок, якби довелося заночувати в дорозі, лампою, щоб можна було читати, бляшанками з консервами та пивом, транзистором, аби в цілковитій тиші слухати джаз, а до того ж це відчуття, що всьому світові байдуже до тебе, ніхто не знає, що ти їдеш саме цим шляхом, а не іншим, і стільки можливостей, і селищ, і дорожніх пригод, навіть нападів і аварій, в яких, за Волтером Мітті, полягає вся принадність історії.

Часом я запитував себе, чому саме водій вантажівки, а не льотчик чи капітан трансатлантичного лайнера, розуміючи разом із тим, що робота водія найбільше відповідає моїй простій, земній вдачі, яку мені дедалі частіше доводилося приховувати при денному світлі; бути водієм вантажівки — це бути людиною, котра розмовляє з іншими водіями, це місцини, якими він веде свою машину, тому, коли я розповідаю собі якусь історію про свободу, вона часто починається з вантажівки, маршрут якої пролягає через пампу або якийсь вигаданий краєвид, як оце зараз, Анди чи Скелясті гори [52], в кожному разі це складна дорога, якою я вночі дерся вгору, коли раптом завважив невиразний силует Ділії біля підніжжя скель, що їх зненацька вихопило з пітьми світло фар, біля фіалкового крутосхилу, на тлі якого ще меншою та самотнішою видавалася фігурка Ділії, котра махала мені рукою, як зазвичай це робить людина, якій довелося пройти довгу путь із рюкзаком за плечима.

Якщо в історії, яку я часто собі розповідаю, йдеться про водія вантажівки, неважко знайти жінок, котрі б просили мене, щоб я їх кудись підвіз, як у випадку з Ділією, — звісно, такі історії майже завжди увінчують якусь фантазію, де ніч, вантажівка та самотність є найкращими аксесуарами, щоб забезпечити короткочасне щастя наприкінці поїздки. А іноді ні, іноді з гір сходила лавина, від якої я насилу рятувався, або під час спуску відмовляли гальма, і все завершувалося виром миготливих видінь, змушуючи мене розплющити очі, відмовляючись дивитися це далі, шукати нового сну або теплого стану Н’ягари, з полегкістю відчуваючи, що небезпека минулася. Коли в історії на узбіччі дороги з’являлася жінка, це завжди була незнайомка, яка — завдяки примхливому сюжетові — часто виявлялася рудоволосою або мулаткою, можливо, побаченою колись у фільмі чи на журнальному знімку, а потім забутою у повсякденній метушні до того дня, коли моя історія видобувала її, невпізнану, з глибин пам’яті. Однак побачити Ділію — це був не просто сюрприз, це був майже скандал, бо Ділії не було чого робити на цій дорозі, і цим порухом руки — чи то благальним, чи то погрозливим — вона певним чином псувала мою історію. Ділія та Альфонсо — наші приятелі, ми з Н’ягарою бачимося з ними час від часу, у нас різні орбіти, нас єднають хіба що вірність університетським часам, спільні теми й смаки, іноді ми вечеряємо разом у них чи у нас, і стежимо здаля за їхнім подружнім життям та їхніми набутками, що полягають у малюку та непоганих статках. Що робить Ділія, чорт забирай, тут, у цій історії, де мала б бути будь-яка інша дівчина, тільки не Ділія, бо в цій історії одразу було зрозуміло, що дорогою я зустріну дівчину, а тоді відбуватимуться різні речі, які можуть статися, коли вантажівка рухається рівниною, й після тривалого напруження нарешті зупиняєшся, щоб перепочити; все таке очевидне від самого початку: вечеря в товаристві інших водіїв вантажівок у шинку, в селищі, що притулилося до крутосхилу, історія доволі тривіальна, але приємна — зі своїми варіантами та незнайомками, от тільки цього разу незнайомка не така, як зазвичай, — це Ділія, котра в жодному разі не повинна була стояти на цьому закруті дороги.

Можливо, якби Н’ягара була поруч і шепотіла щось, солодко посопуючи вві сні, я визнав би за краще не підвозити Ділію, викреслити її, вантажівку і цю історію — варто було лише