Читати книгу - "Поза часом"

розплющити очі й сказати Н’ягарі: «Дивно, щойно я мало не переспав з однією жінкою, і це була Ділія», а Н’ягара, либонь, теж розплющила б очі, поцілувала мене в щоку й обізвала бовдуром або приплутала Фройда, чи запитала б, чи хотів я колись Ділію, щоб почути від мене правду, мовляв, що ти таке верзеш, хоча в такому разі вона знову згадає Фройда чи щось у тому ж дусі. А проте я почувався таким самотнім у цій історії, таким самотнім, яким був насправді: водій вантажівки опівночі на звивистій дорозі в горах, я не міг просто так її проминути: неквапно загальмував, прочинив дверцята й впустив Ділію в кабіну — «дякую» тихо пробурмотіла вона стомленим сонним голосом і вмостилася на сидінні, поклавши під ноги рюкзак.

В історіях, які я собі розповідаю, правила гри дотримуються з першої миті. Ділія була Ділією, але я в історії був водієм, отже, для Ділії я лише водій вантажівки, і мені б ніколи не спало на думку запитати в неї, що вона робила тут уночі або звернутися до неї на ім’я. Мабуть, найдивовижнішим у цій історії було те, що ця дівчина прибрала подобу Ділії — її пряме світле волосся, ясні очі, надто довгі як на її зріст ноги, схожі на ноги лошати; однак у цій історії вона нічим не відрізнялася від будь-якої жінки, яка б могла бути на її місці: ні імені, ні попередніх зв’язків, просто несподівана зустріч. Ми обмінялися двома-трьома фразами, я дав їй сигарету й запалив і собі; ми почали спускатися крутосхилом, як це зазвичай робить вантажівка, і Ділія простягнула затерплі ноги й курила, досі не відійшовши од відчуття самотності та запаморочення після стількох годин блукань у горах і, можливо, страху.

Я подумав, що вона одразу засне, і що мені приємно уявляти її такою, поки ми не спустимося на рівнину, подумав, що, мабуть, треба чемно запропонувати їй перейти до кузова та вмоститися на справжньому ліжку, але в жодній з моїх історій обставини не дозволяли мені так учинити, бо будьяка дівчина подивилася б на мене з прикрістю та відчаєм, уявивши мої наступні наміри, а тоді майже неодмінно смикнула б ручку дверцят і все скінчилося б неминучою втечею. Ні в історіях, ні в тій дійсності, яку я собі уявляв, водій не міг так учинити: треба було розмовляти, курити, заприязнитись і зрештою отримати згоду — майже завжди мовчазну — на зупинку десь у лісі чи в тихому закутку, згоду на те, що станеться потім, але тепер уже без прикрості чи роздратування; треба було просто розділити те, що вже було розділено розмовою, сигаретами, першою пляшкою пива, випитою просто з шийки між двома віражами.

Утім, я дав їй заснути, історія розвивалася в той спосіб, що завжди мені подобався в історіях, які я собі розповідаю: детальне відтворення кожної подробиці й кожної дії, повільний фільм, від якого з кожним словом і з кожним мовчанням дістаєш дедалі більшу втіху, що розливається тілом. Я ще раз запитав себе, чому саме Ділія в цю ніч, однак майже одразу здався; тепер мені видавалося цілком природним, що поруч зі мною забулася в напівсні Ділія, котра час від часу бере запропоновану сигарету чи щось бурмоче, силкуючись пояснити, чому саме тут, у горах, і що історія швидко заплутується серед позіхань і безладних слів, оскільки неможливо було пояснити, чому Ділія опинилася в цій глушині та ще й опівночі. В якийсь момент вона замовкла й глянула на мене: на її обличчі відбилася дівчача посмішка, яку Альфонсо називав чарівливою, і я відрекомендувався, назвавши ім’я водія вантажівки, яке мав у всіх історіях, — Оскар, а вона мовила: «Ділія» і, як завжди, додала, що це безглузде ім’я дісталося їй через тітку, любительку сентиментальних романів, а я подумав: це майже неймовірно, що вона мене не впізнала, в історії я був Оскаром, і вона мене не впізнала.

Потім відбувалося все те, що розповідають мені історії, але чого я не можу переповісти так добре, як вони, — лише непевні уривки, можливо, невірно витлумачені асоціації, ліхтар, що освітлював складаний столик у кузові вантажівки, залишеної під деревами в тихому закутку, шкварчання яєчні, після сиру та десерту Ділія дивиться на мене так, мовби хоче щось сказати, але вирішує нічого не говорити, бо не варто нічого пояснювати, щоб вийти з вантажівки та загубитися під деревами; я намагаюся все спростити за допомогою вже майже готової кави та келишка грапи; очі Ділії заплющуються при кожному ковтку і при кожній фразі; я маю необережність поставити лампу на табуретку поряд із матрацом, покласти ще одну ковдру на випадок, якщо вночі буде холодно, сказати їй, що піду зачиню про всяк випадок дверцята кабіни — в цій глушині ніколи не можна почуватися певним, а вона, опустивши очі, скаже: «Тільки не залишайся спати в кабіні, не будь дурнем», а я відвернуся, щоб вона не бачила мого лиця, на якому відбивається невиразний подив, бо це каже Ділія, хоча, звісно, так чи так це відбувалося завжди: то молоденька індіанка воліла спати на підлозі, то циганка ховалася в кабіні, і я, обхопивши її за талію, відносив у кузов, а тоді клав на ліжко, навіть коли вона плакала та пручалася, а Ділія — ні, Ділія неквапно йде від столика до ліжка, розстібаючи на ходу джинси — в історії я це можу бачити, хоча й відвернувся від неї і прямую до кабіни, щоб дати їй час, щоб самому собі сказати: так, усе буде, як має бути, як бувало вже не раз; ідеться про безперервну, напахчену парфумами послідовність подій, повільний рух від закляклого силуету, вихопленого світлом фар на закруті дороги, до Ділії, зараз майже невидимої під вовняними ковдрами, а тоді ритуальний жест — вимкнути лампу, і залишиться тільки невиразна попеляста ніч, що зазиратиме в дзеркало заднього виду, раз по раз розбуркана криками якогось птаха.

Цього разу історія тривала нескінченно, бо ні Ділія, ні я не хотіли, щоб вона закінчилася, траплялися історії, які б мені хотілося продовжити, однак чи то дівчина-японка, чи то холодно-поблажлива туристка з Норвегії не давали їм розвиватися, хоча це я вирішую, чи дійшла історія до тієї межі, коли я вже не можу або не хочу продовжувати те, що після втіхи починає видаватися незначущим, і тоді треба