Читати книгу - "Поза часом"

осліпили спалахи фар. Біля муру купчились якісь люди, всупереч здоровому глузду ти побіг, і врятував тебе лише випадок: якась автівка вихопилася з-за рогу, але, помітивши патрульну машину, водій різко загальмував, затуливши тебе своєю автівкою від поліцаїв; ти чув зойки, бачив борюкання, чорне волосся, яке смикнули руки в рукавичках, штурхани, а тоді майнули сині штани, її заштовхали в машину й повезли.

Спливло чимало часу (було жахливо стояти отак і тремтіти, і думати про те, що все сталося через твій малюнок на сірому мурі), перш ніж ти змішався із пішоходами й розгледів якийсь начерк у синьому тоні та помаранчеві лінії, мовби це було її ім’я чи її рот — вся вона була в цьому пошкодженому малюнку: поліцаї замазали його, перш ніж її забрати, але того, що від нього залишилося, було досить, аби збагнути, що вона хотіла відповісти на твій трикутник іншою фігурою — колом чи, може, спіраллю, якоюсь досконалою формою, чимось подібним до «так», або «завжди», або «зараз».

Ти це чудово знав, ти мав удосталь часу, щоб уявити в усіх подробицях те, що могло відбуватися в головному поліцейському управлінні; все це потроху просотувалося в місто, люди знали про долі в’язнів, і якщо час від часу знову бачили когось із них на вулиці, воліли його не помічати, воліли, аби він, як більшість із них, загубився у тому безгомінні, яке ніхто не наважувався порушити. Ти це добре знав, тієї ночі навіть джин тобі не зарадив — залишалося тільки кусати пальці, топтати грудочки кольорової крейди, перш ніж алкоголь і сльози здолали тебе.

Однак дні минали, і ти вже не міг жити інакше. Ти знову почав тікати з роботи, щоб блукати вулицями, кидати сторожкі погляди на мури та двері, на яких вона й ти малювали. Скрізь чисто, ніде нічогісінько — бодай квітки, намальованої нетямою-школярем, котрий прихопив у класі грудочку крейди й не може позбавити себе втіхи скористатися нею. І ти також не зміг позбавити себе втіхи: через місяць ти підвівся вдосвіта й подався на вулицю, де стояв той гараж. Патрулів не було, стіни виявилися напрочуд чистими; якийсь кіт сторожко зиркнув на тебе з під’їзду, коли ти видобув із кишені грудочки крейди й на тому самому місці, де вона залишила свій малюнок, пройняв деревину зеленим криком, червоним спалахом освідчення й любові, ти увібрав свій малюнок в овал, що був також твоїми та її вустами й надією. Кроки на розі змусили тебе кинутися навтьоки, ти сховався за купою порожніх ящиків: якийсь п’яниця, що ледь тримався на ногах, наближався, мугикаючи пісеньку; він хотів штурхонути кота та впав ницьма просто під малюнком. Опанувавши себе, ти неквапно пішов геть і, щойно благословилося на світ, заснув так міцно, як давно вже не спав.

Того ж ранку ти роззирнувся здаля: малюнок ще не затерли. Ти повернувся опівдні: він якимось незбагненним чином і досі був там. Заворушення у передмістях (ти вже чув про це від обізнаних людей) віддаляли поліцаїв од їхніх звичних маршрутів; надвечір ти знову уздрів його, як і чимало людей упродовж дня. Ти дочекався третьої години ночі й повернувся туди; на вулиці було порожньо й темно. Здаля ти завважив інший малюнок — тільки ти міг розгледіти його, такий маленький, угорі ліворуч над твоїм. Ти наблизився, відчуваючи жагу та страх водночас, і побачив помаранчевий овал та фіалкові плями — крізь них прозирало запухле лице, вибите око, розплюснуті кулаками губи. Авжеж, авжеж, але хіба вона могла намалювати тобі щось інше? Яка вістка мала сенс зараз? Вона мусила якось попрощатися з тобою й попросити, щоб ти й далі малював. Я мусила щось залишити тобі, перш ніж повернутися до свого притулку, де немає жодного люстра, лише порожнеча, щоб сховатися там у цілковитій темряві, згадуючи стільки всього і часом так само, як я уявила твоє життя, уявляти, що ти й далі малюєш, виходиш ночами, щоб і далі малювати.

Історії, які я собі розповідаю

Я розповідаю собі історії, коли сплю сам, коли ліжко здається більшим, ніж насправді, і дуже холодним; утім я розповідаю їх собі й тоді, коли Н’ягара спить поруч, шепочучи вві сні щось утішливе, начеб теж переповідає якусь історію. Мені не раз хотілося розбудити її, щоб дізнатися, яка там у неї історія (вона шепоче лише вві сні, і це аж ніяк не схоже на якусь історію), однак Н’ягара завжди повертається з роботи така натомлена, що було б несправедливо й негоже будити її, щойно вона засне й нібито заспокоїться, сховавшись у свою духмяну, сповнену шепоту мушлю, тож я даю їй спокій і сам розповідаю собі історії так само, як тоді, коли в неї нічна зміна, і я сплю сам на цьому з біса просторому ліжку.

Історії, які я собі розповідаю, зазвичай різні, але майже завжди головна роль належить мені, я в них такий собі буенос-айреський Волтер Мітті [49], що уявляє себе в незвичних, безглуздих або надзвичайно драматичних і разом із тим доволі штучних ситуаціях, аби той, хто стежитиме за плином такої історії, міг розважитися мелодрамою, вульгарністю чи нарочитими дотепами оповідача. А що Волтер Мітті, з іншого боку, виявляється Джекілом і Гайдом [50], то, звісно, англомовна література мала згубний вплив на його підсвідомість, і історії в нього майже завжди виходять надто абстрактні, начеб призначені для набору в такій же уявній друкарні. Сама думка записати історії, які я розповідаю собі перед сном, на ранок видається мені неприйнятною, до того ж людина може дозволити собі потаємне розкошування, особисті примхи — дехто сповна ними користується. А ще існує така річ, як забобони, я завжди кажу собі, що, коли запишу бодай одну історію з тих, які собі розповідаю, вона буде останньою — я не можу пояснити причини цього, мабуть, це пов’язано з поняттями злочину та кари; втім, неможливо