Читати книгу - "Історик"

німецьку, і я погодилася — не через те, що він наполягав, а всупереч йому. Завтра я почну вивчати цю мову за книжкою з магазину іноземної книги в Амстердамі. На мені була коротенька зелена сукня й жовті панчохи. Батько розповідав про одну смішну подію, що сталася сьогодні між дипломатами; пляшки з «наранкою» постукували в нашій сумці. Попереду був низький кам’яний міст, що перекинувся через річку Костан. Я поспішила туди за насолодою від першого враження і не хотіла, щоб батько був поруч.

Недалеко від мосту річка повертала, і на цьому повороті тулився невеликий замок, така собі слов’янська фортеця, схожа на віллу, під його стінами плавали й ніжилися на березі лебеді. Я подивилася вгору, жінка в блакитному платті відчинила вікно, з силою штовхнувши його назовні (при цьому шибки заблищали на сонці) і стала протирати їх шваброю. Під мостом тулилися молоді верби, і ластівки то залітали, то вилітали із грязьових нір біля коренів дерев. У замковому парку я побачила кам’яну лавку (вона знаходилась не дуже близько до лебедів, яких я боялася навіть у підлітковому віці), над лавкою нависало каштанове дерево, а стіни замку огортали її своєю тінню. Чистий костюм батька буде там у безпеці, і він, можливо, просидить там довше, а отже, й розповість мені більше, ніж збирався.

— Весь цей час, коли я переглядав листи у своїй квартирі, — почав розповідати батько, витираючи з рук бавовняною хусткою залишки салямі, — щось, не пов’язане із трагічним зникненням Россі, не давало мені спокою. Коли я дочитав листа, у якому розповідалося про той жахливий випадок із Хеджесом, мені було так погано, що я не міг навіть мислити спокійно. Я зіштовхнувся з огидним світом, із пеклом, який ішов пліч-о-пліч з академічним світом, де я жив кілька років. Він був своєрідним підтекстом історії, яку я завжди сприймав як належне. Відповідно до моєї історичної освіти, мертві завжди залишалися мертвими, у часи середньовіччя відбувалися всілякі жахи, але не надприродні. Дракула був яскравою східно-європейською легендою, яку воскресили у фільмах мого дитинства, до того ж 1930 рік — це за три роки до того, як Гітлер установив диктатуру в Німеччині, терор, що виключав усе інше.

На якусь мить мені стало погано, я відчув себе обдуреним, я гнівався на куратора, який покинув мене, заповівши мені всі ці бридкі фантазії. Але потім ніжний тон його листів привів мене до тями, і я відчув докори сумління за своє зречення. Россі покладався на мене, лише на мене, якщо через якісь педантичні принципи я перестану йому вірити, то можу більше ніколи його не побачити.

Але щось іще не давало мені спокою. Трохи проаналізувавши, я зрозумів, що це була зустріч із дівчиною в бібліотеці: я бачив її усього лише кілька годин тому, хоч мені здавалося, що минуло вже кілька днів. Я згадав надзвичайний вогник у її очах, коли вона слухала мою розповідь про листи Россі, мені не давало спокою те, як вона мужньо зсувала брови, концентруючись на моїх словах. Чому вона читала про Дракулу саме за моїм столом, саме того вечора і поруч із мною? Чому вона згадала Стамбул? Я був схвильований листами Россі, вирішив довіритися своїм почуттям і відкинув версію збігу, думаючи про щось серйозніше. А чому ні? Якщо я повірив в одну неприродну подію, тоді я можу повірити і в інші, — це була проста логіка.

Я зітхнув і взяв останній лист Россі. Після цього листа мені залишиться тільки переглянути матеріали, заховані в тому невинному конверті, а потім уже почну діяти від себе. Яка б не була зовнішність тієї дівчини і що б вона не означала (а вона була неординарною, хіба не так?), у мене поки не було часу на те, щоб дізнатися, хто вона така й чому ми обоє цікавилися цим окультним питанням. Мені було дивно думати про те, що мене можна віднести до таких людей, які цікавляться окультизмом — мене зовсім не цікавила ця тема, якщо вже на те пішло. Я лише хотів знайти Россі.

Останній лист, на відміну від інших, був написаний від руки чорним чорнилом на аркушах зошита в лінію. Я розгорнув його.

19 серпня 1931 року

Мій любий і нещасний спадкоємцю!

Не можу вдавати, ніби не сумніваюся в тому, що ти все ще зі мною, десь чекаєш, щоб урятувати мені життя, коли йому щось загрожуватиме. Тому в мене ще є інформація, яку слід додати до всього, щоб ти вже (як я припускаю) уважно прочитав. Відчуваю, що повинен заповнити цю гірку чашу по вінця. «Знання — небезпечна штука», — любив цитувати мій друг Хеджес. Але наразі його вже немає, він загинув через мене, це очевидно. Ніби я відчинив двері кабінету, власноручно завдав цього удару, а потім почав кликати допомогу. Звичайно ж, я цього не робив. Якщо ти погодишся читати далі, то не матимеш сумнівів щодо моїх слів.

Але я все-таки мав сумніви щодо своїх сил, навіть через кілька місяців — це було пов’язано із жорстоким нападом на Хеджеса і його жахливою смертю. Я втік від його могили в Америку — у буквальному розумінні, мене призначили, я вже збирав речі, але вибрав собі день і поїхав у Дорсет, щоб подивитися, де Хеджес спочивав із миром. Вирушивши в Америку, я розчарував декількох людей в Оксфорді і, боюся, дуже засмутив своїх батьків. Але за океаном я знайшов новий, яскравіший світ, де семестр (мене призначили на три семестри, але буду боротися за більше) починався раніше, а в студентів були більш відкриті й практичні погляди на життя, не відомі Оксфорду. Але навіть після всього цього я не міг зібратися на силі, щоб припинити спілкування з мерцем. Як наслідок, швидше за все, він… це… не могло припинити спілкування зі мною.

Пам’ятаєш, тіш ночі, коли на Хеджеса напали, я раптом розгадав зміст гравюри на центральному розвороті моєї зловісної книги і тоді запевнив себе в тому, що Проклята могила на картах, знайдених у Стамбулі, можливо, була могилою Влада Дракули. Я вголос вимовив: «Де ж тоді знаходиться його могила?» — як колись уголос вимовив фразу в стамбульському архіві, і вдруге сприяв його жахливій появі, під час якої він передав мені повідомлення, забравши життя мого дорогого друга. Можливо, лише божевільний може зважитися на те, щоб протистояти природним силам (у цьому разі неприродним), але присягаюся тобі, що ці події розгнівали мене настільки, що я