read-books.club » Бойовики » Історик 📚 - Українською

Читати книгу - "Історик"

199
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Історик" автора Елізабет Костова. Жанр книги: Бойовики / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 28 29 30 ... 204
Перейти на сторінку:
розслабитися й дихай.

— Боже мій, — промурмотав Хеджес, — Папа Римський і алітерація. Все це міф, усе це суперечливо.

Я пильно подивився на нього, у мене скрутило живіт.

— Хеджесе?

— «Викрадення локона», — чемно сказав Хеджес. — Без сумніву.

Університетський лікар, який відвіз Хеджеса до лікарні, сказав мені, що мій друг пережив удар, як тільки його поранило.

— Удар настав унаслідок шоку від тієї діри в його шиї, — додав він, коли ми вийшли з палати Хеджеса. — Схоже, вона була зроблена чимось гострим, швидше за все, це були гострі зуби тварини. Ви не тримаєте собаку?

— Звичайно ж, ні. На територію коледжу не пускають собак.

Лікар похитав головою.

— Дуже дивно. Я припускаю, що на нього напала якась тварина, коли він підійшов до вашої кімнати. За шоком настав удар. Він зараз не зовсім при своєму розумі, хоча й може зв’язно говорити. Нам доведеться провести розслідування через цю рану. Боюся, що в кінцевому підсумку ми дійдемо висновку, що причиною буде чийсь собака. Постарайтеся подумати, яким шляхом він міг до вас дістатися.

У ході розслідування не знайшли нічого втішного, і мене теж не звинуватили, оскільки поліція не могла знайти мотивів і жодного доказу того, що я сам поранив Хеджеса. Жертва ж була не в змозі давати показання, тому у висновку вони записали цей випадок як «власноручно нанесене поранення». Цей висновок, як мені здавалося, ганьбив репутацію Хеджеса. Одного разу, відвідуючи його в палаті, я обережно попросив Хеджеса подумати про слова: «Він не потерпить жодних втручань».

Він без цікавості поглянув на мене, ліниво, пухкими пальцями торкнувся рани на шиї.

— Якщо так, то залишайся, — сказав він приємним голосом, майже з гумором. — Якщо ні, йди геть.

За кілька днів він помер від другого удару, який пережив уночі. У лікарні не записали жодної інформації про тілесні ушкодження. Коли до мене зайшов директор коледжу й сповістив про це, я присягнувся, що буду працювати без утоми, аби помститися за смерть Хеджеса. Тільки я не знав як.

Мені бракує мужності, щоб детально описати тобі весь той біль, який охопив нас під час похорону в каплиці Трініті, стримані схлипування старого батька, коли хор хлопчиків почав чудово співати псалми, аби заспокоїти живих, той гнів, який я відчував до євхаристії, що лежала на таці. Хеджеса поховали в його селі в Дорсет. Одного разу, в листопаді, я прийшов на його могилу. Надгробна плита повідомляла: «Спочиває з миром», — якби мені довелося вибирати напис, я б вибрав саме такі слова. Мені полегшало, коли я побачив, що це був найтихіший дворик сільської церкви, і священик говорив про поховання Хеджеса спокійно, з особливою повагою. Я не почув жодної розповіді про англійських «vrykolakas» у місцевих пабах на головній вулиці, навіть коли явно натякав на цю тему. Зрештою на Хеджеса напали лише раз, а не кілька разів, як стверджував у своїх розповідях Стокер, говорячи, що вампірові необхідно зробити кілька атак, щоб заразити живу людину безсмертям. Я вірив у те, що його просто принесли в жертву як попередження мені. І тобі теж, нещасний читачу?

Щиро ваш у глибокому горі, Бартоломео Россі

Батько помішав лід у склянці ніби для того, щоб заспокоїти свою руку і зайняти її чимось. Денна спека повільно переходила у венеціанський вечір, через що тіні туристів і будинків дедалі більше видовжувалися через площу. Зграя голубів, злякана чимось, здійнялася із тротуару й полетіла вгору, на недосяжну вишину. Холод від усіх цих прохолодних напоїв увірвався в мене і, здавалося, проник до самих кісток. Удалечині хтось розсміявся, десь над голубами почулися крики чайок. Коли ми сиділи там, юнак у білій сорочці й блакитних джинсах підійшов, щоб поговорити з нами. Через плече в нього висіла парусинова сумка, а сорочка була забруднена фарбою.

— Купуєте картини, синьйоре? — запитав він, посміхаючись батькові. — Ви й сеньйорита були сьогодні зірками на моїй картині.

— Ні, ні, grazie, — автоматично відповів батько італійською. На площах і алеях було повнісінько таких студентів-художників. Це вже був третій вид Венеції, що нам запропонували за сьогодні, але батько навіть не глянув на картину. Утім, юнак не хотів іти від нас, не діставши хоча б комплімент. Він, посміхаючись, повернув картину до мене, я співчутливо кивнула йому й подивилась на його роботу. За мить він пішов далі у пошуках інших туристів, а я, завмерши, сиділа й дивилася йому вслід.

Картина переважно була написана яскравими відтінками акварелі. Там було зображене наше кафе й частина «Флоріанс». Це було яскраве, не зухвале зображення вечора. Художник, мабуть, стояв десь за мною, подумала я, але досить близько до кафе: у яскравих мазках я впізнала свій червоний капелюшок, вид ззаду, і батька, а над нами були жовто-блакитні мазки. Це був милий, звичайний твір мистецтва, зображення літнього байдикування.

Таку картину турист захотів би зберегти як сувенір, на згадку про бездоганний день на Адріатичному узбережжі. Я дивилася на картину, і в очі мені впала самотня постать людини, що сиділа за батьком, — широкоплеча, з темним волоссям — похмурий силует посеред радісних кольорів прикрас і скатертин. Але я чудово пам’ятала, що весь вечір той столик був вільний.

Розділ 13

Наступного разу ми теж поїхали на схід, далі від Юліанських Альп, у маленьке містечко Костаньєвиці, «місце каштанових дерев». У ту пору року в містечку справді було багато каштанів, деякі вже валялися під ногами, і якщо неакуратно ступити на вимощену дорогу, нога наткнеться на колючу шкірку. Навпроти будинку мера, що споконвічно був притулком для австро-угорських чиновників, усюди валялися каштани, схожі на купки маленьких дикобразів. Ми з батьком повільно прогулювалися, насолоджуючись теплим осіннім днем. На місцевому діалекті цей час називався «циганським літом», як сказала нам одна жінка в магазині, і я міркувала над розбіжностями між західним світом, що лежав усього лише за декілька сотень кілометрів, і східним, що знаходився трохи південніше Емони. Тут у магазинах усе було однакове, і продавці теж здавалися мені схожими одне на одного: на них були однакові блакитні халати, квітчасті краватки, з-під напівпорожніх прилавків вони блискали на нас своїми золотими або залізними бездоганними зубами. Ми купили величезну плитку шоколаду, щоб прикрасити наш пікнік, який складався з нарізаної скибочками салямі, чорного хліба й сиру. У батька також були пляшки мого улюбленого напою «наранка» — оранжаду, що нагадував мені про Рагусу, Емону й Венецію.

День тому відбулася остання нарада в Загребі, а я закінчила роботу з історії. Тепер батько хотів, щоб я вивчала

1 ... 28 29 30 ... 204
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історик"