Читати книгу - "Володар Туману"

Роланд не звернув уваги на його слова й по пояс увійшов у воду. Макс метнувся за ним і спробував зупинити приятеля, але Роланд був дужчим за нього, легко вивільнився і, перш ніж поплисти, відштовхнув Макса.

— Стривай, — скрикнув Макс. — Ти не розумієш, що відбувається! Він шукає тебе!

— Я знаю, — відповів Роланд і, не давши Максові вимовити ні слова, кинувся в хвилі й, подолавши під водою кілька метрів, поплив у бік «Орфея». Розважлива половина Максової душі розпачливо волала, аби хлопець якнайшвидше повертався до халабуди й забився під ліжко, поки все минеться. Та, як завжди, Макс послухав другої половини й поплив за приятелем, певний, що цього разу не вернеться живим на землю.

* * *

Заховані в рукавичку довгі пальці Каїна зімкнулися, мов обценьки, на зап’ястку Алісії, й дівчина відчула, що чаклун тягне її по слизькій палубі «Орфея». Алісія щосили намагалася вирватися з його пазурів. Каїн обернувся й, без жодних зусиль піднявши її в повітря, наблизив своє лице до обличчя Алісії так, що між ними залишалося всього лише кілька сантиметрів, і дівчина побачила, як збільшуються та змінюють колір із синього на золотавий зіниці його палаючих люттю очей.

— Я не повторюватиму двічі,— пригрозив чаклун безживним металевим голосом. — Не смикайся, бо пошкодуєш. Зрозуміла?

Чаклун боляче стиснув руку Алісії своїми пальцями, й дівчина перелякалася, що Каїн, мов суху глину, перетре на порох кістки у неї на зап’ястку. Вона збагнула, що чинити опір марно, й нервово хитнула головою. Каїн послабив хватку й посміхнувся. В його посмішці не було ні співчуття, ні милосердя, лише лють. Чаклун відпустив Алісію, й вона знову впала на палубу, вдарившись чолом об метал. Торкнувшись власної шкіри, вона відчула, як болить рана від падіння. Не давши дівчині ні хвилини перепочинку, Каїн знову схопив її за забиту руку й потягнув углиб корабля.

— Підведись, — наказав чаклун, підштовхуючи її, поки вони рухалися переходом, що тягнувся від капітанського містка «Орфея» до кают на палубі.

Перебірки тут були почорнілі та вкриті іржею і клейким шаром темних водоростей. Днище «Орфея» сантиметрів на двадцять було залите багнистою рідиною, від якої йшли нудотні випари. Різний мотлох плавав тут, через сильну хитавицю перекидаючись то в той, то в той бік. Схопивши Алісію за волосся, доктор Каїн прочинив двері однієї з кают. Хмара газів і гнильна вода, що накопичилася тут за двадцять п’ять років, наповнили повітря смородом. Алісія затамувала подих. Чаклун боляче смикнув її за волосся й протягнув до дверей каюти.

— Найкращий номер на кораблі, люба. Капітанська каюта для моєї почесної гості. І приємне товариство.

Каїн брутально заштовхав дівчину до каюти й зачинив двері. Алісія впала навколішки й помацала стіну позаду себе, шукаючи, на що б зіпертися. В каюті було темно, лише крізь вузький ілюмінатор, порослий за довгі роки перебування під водою товстим напівпрозорим шаром водоростей і напіврозкладених органічних речовин, пробивалося трохи світла. Буря весь час підкидала корабель, штовхаючи дівчину до стіни каюти. Вчепившись у якісь заржавілі труби, Алісія вдивлялася в темряву, намагаючись не думати про сморід, яким було просякнуте приміщення. За кілька хвилин її очі звикли до мороку, і вона змогла обдивитися в’язницю, яку приготував їй Каїн. Судячи з усього, звідси не було іншого виходу, ніж через двері, які чаклун замкнув перед тим, як піти. Алісія розпачливо шукала металевий прут або інший предмет, яким можна було б спробувати виламати двері, однак нічого не траплялося. Її руки обмацували пітьму в пошуках знаряддя, яке б дозволило вибратися звідси, і раптом наштовхнулися на якусь притулену до стіни річ. Алісія відсахнулася, пойнята жахом. Невпізнанні рештки капітана «Орфея» впали їй до ніг, і Алісія зрозуміла, що мав на увазі Каїн, говорячи про приємне товариство. Доля була не на боці старого летючого голландця. Гуркіт моря й негода заглушили зойки Алісії.

* * *

З кожним метром, який Роланд долав на шляху до «Орфея», роз’яріле море затягувало хлопця під воду й викидало на поверхню, жбурляючи його на рифи й засмоктуючи у пінистий вир, проти якого він був безсилий. А корабель перед ним опирався бурунам, які накочувала на нього негода.

Що ближче він підпливав до корабля, то важче Роландові було контролювати в буряному морі напрямок, у якому несла його течія, і хлопець боявся, що наступна хвиля може зненацька жбурнути його об борт «Орфея» — і він знепритомніє. Якби таке сталося, море жадібно проковтнуло б його й ніколи не повернуло на поверхню. Роланд занурився під воду, щоб обминути гребінь хвилі, що насувалася на нього, й виринув знову, упевнившись, що хвиля віддаляється до берега, перетворившись на бурхливу каламутну водяну масу.

«Орфей» здіймався за якихось дванадцять метрів од нього, і хлопець, дивлячись на цю сталеву стіну розжареного світла, розумів, що не зможе видертися на палубу. Єдиний можливий шлях пролягав крізь утворену рифами в остові «Орфея» пробоїну, яка й спричинилася до того, що корабель двадцять п’ять років тому пішов на дно. Пробоїна була на ватерлінії і з кожною новою хвилею з’являлася й опускалася під воду. Клапті металу довкола чорної пробоїни нагадували пащу якоїсь великої морської тварини. Сама лише ідея пробратися на корабель крізь цю пастку лякала Роланда, але то був єдиний шанс дістатися Алісії. Хлопець зробив усе можливе, щоб його не забрала чергова хвиля, і щойно її гребінь пройшов над його головою, кинувся до пробоїни й, наче людина-торпеда, пірнув у морок.

* * *

Віктор Крей одним духом подолав зарості диких трав, що відділяли бухту від дороги до маяка. Дощ і вітер щосили шмагали старого й заважали рухатися, наче то були невидимі руки, які прагнули віддалити його від цього місця. Коли він дістався берега, «Орфей» в ореолі надприродного світла був уже посеред бухти — він плив просто на скелі. Ніс корабля розтинав хвилі, що обрушувалися на палубу, щораз здіймаючи хмару білої піняви. Тінь розпачу насунулася на старого: його найгірші побоювання справдилися, він програв; роки послабили його розум, і Володар Туману знову його ошукав. Тепер Віктор Крей благав небо лише про одне — аби не було надто пізно, щоб урятувати Роланда від уготованої йому чаклуном долі. В цю мить старий охоче віддав би своє життя, якби це дало Роландові бодай найменший шанс на порятунок. Однак невиразне передчуття підказувало йому, що він не зможе виконати обіцянку, яку дав матері хлопця.

Віктор Крей попрямував до Роландової халабуди з марною надією знайти