Читати книгу - "Карта днів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чи знаєте ви, скільки їх було?
— Гадаю, не більше ніж дюжина, — припустив Мілард. — Але це всього лише напрактикований здогад.
— І чи всі вони могли контролювати порожняків? — запитав я. Можливо, десь існували й інші такі ж дивні, як і я. І, можливо, я міг би знайти їх.
— О, я так не думаю, — відповіла Емма. — Ось чому Ейб був таким особливим.
— І ви, пане Джейкобе, — сказала Бронвін.
— Є одна річ, котра не має сенсу, — втрутився Мілард. — Чому Ейб не шукав укриття тут тієї ночі, коли за ним прийшов порожняк?
— Можливо, у нього не було часу, — відказала Олівія.
— Ні, — заперечив я. — Він знав, що той прийде за ним. У паніці він подзвонив мені, за кілька годин до того.
— Можливо, він забув кодову комбінацію, — припустила Олівія.
— Він не був маразматиком, — сказала Емма.
Було тільки одне пояснення, але мені важко було висловити його вголос, бо навіть від самої думки про нього мені перехопило подих.
— Він не заховався сюди, — усе ж таки сказав я, — тому що знав, що я шукатиму його в нього вдома. Незважаючи на те, що він благав мене бути якнайдалі звідси.
Бронвін ця несподівана новина так засмутила, що вона аж прикрила долонею рота, сказавши:
— А якби він був унизу тут… поки ти був би нагорі там…
— Він захищав тебе, — сказала Емма. — Намагаючись відтягти порожняка геть, подалі в ліс.
Я раптом відчув, як моє тіло стає надто важким для моїх ніг, і, щоб не впасти, я сів на одне з ліжок.
— Ти не міг знати, — мовила Емма, підсівши поруч.
— Ні, — зітхнув я. — Він сказав, що до нього йдуть потвори, а я йому не повірив. Він міг би досі бути живим… а я йому не повірив. Знову.
— Ні! Не винувать себе, — розсердилася вона. — Він мало тобі розповів… Дуже мало. Якби він розповів більше, ти повірив би. Правда ж?
— Так…
— Але Ейб любив свої секрети.
— Завжди любив, — докинув Мілард.
— Я думаю, що інколи він любив їх більше за людей, — зауважила Емма. — І врешті-решт це його і вбило. Його секрети… Не ти.
— Можливо, — сказав я.
— Напевне.
Я знав, що вона мала рацію… в основному. Я був злий на нього, що він не ділився зі мною чимось більшим. Але було важко позбутися думки про те, що він міг би розповісти мені все, якби я його був не відштовхнув. Тому я почувався водночас і розсердженим, і винним, але я не міг поговорити про це з Еммою. Тому я просто кивнув і сказав:
— Ну… принаймні ми знайшли це місце. Стало одним секретом менше з тих, що Ейб забрав із собою в могилу.
— Можливо, і не одним, — озвався Мілард, витягнувши шухляду зі столу. — Ось дещо тут може тебе зацікавити, Джейкобе.
Мені вистачило секунди, щоби підхопитися з ліжка та перетнути всю кімнату. У шухляді була велика, прошита металевими кільцями папка для документів, наповнена паперами. На обкладинці був напис: «ЖУРНАЛ ПРОВЕДЕНИХ ОПЕРАЦІЙ».
— Тпру! — вигукнув я. — Це ж?..
— Тільки те, що написано, — повідомив Мілард.
І всі скупчились навколо нас, щойно я підважив папку пальцями та витягнув її з шухляди. Вона була завтовшки в кілька дюймів і важила не менше п’яти фунтів.
— Ну, давай, — не витерпіла Бронвін.
— Не підганяй мене, — відказав я.
І я розгорнув випадкову сторінку посередині. То був зроблений на друкарській машинці звіт про одну з місій, доповнений двома фото, прикріпленими степлером. На одному з фото була якась дитина, що сиділа в карнавальному костюмі на дивані. На іншому фото — якісь чоловік із жінкою, одягнуті в клоунське вбрання.
Я став читати звіт уголос. Він був написаний лаконічною та сухою мовою правоохоронних органів. У ньому було написано про місію з порятунку одного дивного хлопчика від двох витворів і порожняка, котрі полювали на нього, та про доставлення дитини до однієї з безпечних часових петель.
Я перегорнув іще кілька сторінок у папці, яка була вщерть заповнена подібними звітами, що сягали назад у часі аж до 1950-х років, а потім закрив її.
— Ти здогадуєшся, що це означає, чи не так? — спитав Мілард.
— Ейб робив щось більше, ніж просто шукав та вбивав порожняків, — сказала Бронвін.
— Точно, — погодився Мілард. — Він іще й рятував дивних дітей.
Я глянув на Емму.
— Ти знала?
Вона опустила очі.
— Він ніколи не обговорював свою роботу.
— Але ж порятунок дивних дітей — це робота імбрин, — заявила Олівія.
— Так, — сказала Емма, — але якщо витвори використовували дітей як приманку, як у цьому випадку, то, імовірно, імбрини не могли.
Мене цікавила одна деталь, але наразі я вирішив промовчати.
— Агов! — почувся голос із дверей, і ми аж попідскакували від несподіванки, повернулися в той бік та побачили Єноха.
— Я ж сказала, щоб ти не спускався сюди! — гримнула Бронвін.
— А чого ви ждали? Вас не було цілу вічність! — Він увійшов до кімнати й роззирнувся: — Отже, це через оце була вся метушня і колотнеча? Схоже на тюремну камеру.
Емма глянула на годинника.
— Уже майже шоста. Нам краще повернутися.
— Інші нас уб’ють, — сказала Олівія. — Нас не було всю другу половину дня, і в нас і досі немає нового одягу!
Потім я згадав, що пообіцяла пані Сапсан. Вона повинна була показати мені щось із настанням сутінків, як вона сказала, а це вже лише за годину чи дві. Правду кажучи, я не дуже і хвилювався про те, що вона хотіла мені показати. Усе, про що я зараз міг думати, це чимскоріш добратися додому, замкнутися в спальні та прочитати журнал мого дідуся від початку до кінця.
* * *
Коли ми повернулися додому, сонце саме починало сідати за дерева. Наші друзі, котрих ми залишали вдома, досить голосно висловлювали свою образу на те, що нас так довго не було. У мене все ще голова йшла обертом від того, що ми відкрили цього дня, і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карта днів», після закриття браузера.