Читати книгу - "Пісня Соломона"

— А чи ти вбив когось на війні, Томмі?

— Та підняв руку на кількох.

— Лише руку?

— Баґнета, друже. Вояки з дев’яносто другого полку вживали баґнети. Місцина Беллоу-Вуд аж вилискувала цією зброєю. Їй-бо, вилискувала.

— І як ти тоді почувався?

— Неприємно. Страшенно прикро. Хай навіть знаєш, що ворог ладен зробити тобі таке саме, а все одно відчуваєш, що це дуже неделікатна річ — отак чинити.

Усі, як завжди, засміялися зі способу Томмі висловлюватися.

— Це тому, що ти зовсім не хотів іти до війська, — сказав товстун. — А якби ти ходив вулицями й надибав Орвела Фобеса?

— Хлопче, я б сам убив цього сисунця, — сказав кремезний чоловік.

— Говори-говори. Договоришся до того, що копи таки вхоплять тебе за задницю.

— Я не маю буйної чуприни.

— Накуйовдять тобі її, будь певен.

— Дадуть тобі духу, аж волосся дибки стане. І скажуть, що це буйна шевелюра.

Дояреві здалося, що лише Хмарочос хихотів від душі. У сміху решти товариства відчувалася вимушеність і нервозність. Кожен у цій кімнаті знав, що його можуть затримати десь на вулиці. Тоді як хочеш доводь, хто ти, що ти таке й де ти був на час убивства, а допит буде дуже неприємний.

І ще одне. Останнім часом Дояр наслухався чуток, що один чи більше з цих злочинів чи то скоїв хтось чорношкірий, чи був при тому свідком. Хтось про щось обмовився, хтось знав якісь подробиці про жертву. Наприклад, про те, що Війні Рут не терпіла черевиків з союзками. Чи справді хлопець мав на собі таке взуття? Чи справді про це написали газети? Чи, може, то була просто химерна вигадка, на яку здатен кожний жартівник?

Два Томмі стали прибирати перукарню. «Зачинено, — сказали вони чоловікові, що просунув голову у двері. — Кінчаємо роботу». Розмова стихла. Чоловікам, які тут байдикували, не хотілося розходитись. Гітарі теж, та врешті й він накинув на себе куртку, побоксував трохи в повітрі з Хмарочосом і приєднався до Дояра біля дверей. Крамниці в південному кварталі були прикрашені Гірляндами та свічками, жалюгідними проти різдвяних стрічок і дзвоників, порозвішуваних на ліхтарних стовпах. Тільки в середмісті великі ліхтарі сяяли яскраво, святково й обнадійливо.

Два чоловіки йшли Десятою вулицею, до Гітариної оселі.

— Бридня, — обізвався Дояр. — Лайно лайном.

— Бридкий світ, — відповів Гітара. — Граний світ.

Дояр кивнув.

— Томмі Залізниця сказав, що хлопець мав на собі черевики з союзками.

— Справді сказав? — перепитав Гітара.

— Чого перепитуєш? Ти ж знаєш, що сказав. І ти сміявся разом з нами всіма.

— До чого ти хилиш? — зиркнув на приятеля Гітара.

— До того, що знаю, коли мені щось кажуть на відчіпного.

— Отож-бо. Так, на відчіпного, нічого більш. А може, я не хочу про це говорити?

— Не хочеш зі мною. А в перукарні ти не вмовкав.

— Слухай, Дояре, ми з тобою віддавна приятелюємо, правда? Але це не означає, що ми однакові. Не можемо завжди на все однаково дивитися. То вже хай воно так буде, га? На цім світі є розмаїті люди. Хтось цікавий, а хтось ні. Хтось говорить, а хтось кричить. Хтось б’є, а когось б’ють. Ось візьми, наприклад, свого татка. Він належить до тих, що б’ють ногами. Коли я вперше його побачив, він накопав нас геть із дому. Саме в цьому різниця між тобою і мною, але ми все одно повинні приятелювати...

Дояр спинився, стримав Гітару й повернув його до себе.

— Гітаро, ти ж, мабуть, не вичитуватимеш мені занудної лекції.

— Яка там лекція! Хочу тобі щось сказати.

— То скажи. Але без ніяких сраних лекцій.

— Що ти називаєш лекцією? — спитав Гітара. — Це коли ти мовчиш дві секунди? Коли замість говорити мусиш слухати когось? Це, по-твоєму, лекція?

— Лекція — це коли з дорослим чоловіком говорять так, наче йому не тридцять один рік, а десять.

— То ти хочеш, щоб я тобі щось сказав? Чи не хочеш?

— Кажи. Вперед. Тільки не говори зі мною таким дивним тоном. Ніби ти вчитель, а я шмаркатий учень.

— У тому-то й річ, Дояре. Тебе більше цікавить мій тон, аніж те, що я говорю. Я хотів сказати: ми не конче мусимо згоджуватись у всьому, ми різні люди, ми...

— Тобто що ти маєш якусь вонючу таємницю й не хочеш, щоб я про неї знав.

— Тобто що є речі, цікаві мені й нецікаві тобі.

— Звідки знаєш, що вони мені нецікаві?

— Я знаю тебе. Давно вже. Маєш отих манірних друзів, влаштовуєш пікніки на острові Гоноре і можеш собі дозволити половину свого часу думати про дівочі задочки. Маєш оту руду лахудру, маєш ще сучку в південному кварталі. Вже не кажу про решту тих мавп.

— Вухам своїм не вірю. Після стількох років ти засуджуєш мене за те, що я живу так, як живу?

— Не за те, що так живеш, і не за те, де ти живеш, а за те, де ти волочишся. Ти ніде не живеш. Ані на Нелікарській вулиці, ані в південному кварталі.

— Ти заздриш мені.

— Ані на крихту не заздрю.

— Тебе раді бачити всюди, де я буваю. Я пробував тебе брати з собою на Гоноре...

— Плювати я хотів на Гоноре! Чуєш? Якщо й піду коли-небудь до того нігерського райського куточка, то тільки — взявши пачку динаміту й сірники.

— Колись тобі там подобалося.

— Ніколи! Я ходив туди з тобою, але ніколи мені там не подобалося. Ніколи.

— А що поганого в тому, що негри мають літні будиночки десь біля озера? Чого хочеш, Гітаро? Ти лихий на кожного чорношкірого, що не шурує підлоги й не збирає бавовни. Тут тобі не Монтґомері в Алабамі.

Гітара люто глянув на нього. Та за мить засміявся.

— Ти правий, Дояре. Ніколи в житті ти не сказав щирішої за цю правди. Еге ж, тут таки не Монтґомері в Алабамі. А скажи-но мені таке. Що б ти робив, якби воно тут було? Якби