Читати книгу - "Пісня Соломона"

— Купив би собі квитка на літак.

— Саме так. Ось тепер ти знаєш щось про себе, чого раніше й не відав: хто ти такий і що ти таке.

— Знаю. Я людина, що відмовляється жити в Монтґомері.

— Не знаєш. Ти людина, що не може там жити. Коли припече, ти відразу ж м’якнеш. Ти несерйозний чоловік, Дояре.

— «Серйозний» — це просто інше слово замість «бідолашний». Я знаю все про серйозність. Мій старий — серйозний. Мої сестри — серйозні. А хто з них найсерйозніший, то це моя мамця. Така вже серйозна, що аж сохне від того. Кілька днів тому я побачив її в садку. Був собачий холод, але вона сказала, що мусить посадити цибулину-другу ще перед п’ятнадцятим грудня. Ото й стояла навколішки й копала ямки.

— То й що? Не розумію, про що йдеться.

— Та про те, що мама забагла посадити ці цибулини, хоч не мусила. Вона любить вирощувати квіти, справді любить. Але подивився б ти тоді на її обличчя. Мені здавалося, що передо мною найбільша на світі нещасливиця. Стражденна жінка. А де ж тут утіха? Ніколи в житті я не чув, щоб мама сміялася. Часом усміхається, навіть хихикає, та не вірю, що вона взагалі коли-небудь гучно сміялася.

Без ніякого переходу, без намислу Дояр став описувати Гітарі сон про матір. Назвав це сном, бо не хотів признатися, що таке було в дійсності, що насправді не снив, а бачив наяву.

Того дня, стоячи біля кухонної митниці й виливаючи в неї рештки кави, Дояр глянув у вікно й угледів Рут. Поралася в садку, викопувала ямки й садила щось схоже на цибулинки. Поки син стояв, бездумно дивлячись на неї, із ямок стали рости тюльпани. Спершу один-єдиний тоненький паросток-трубочка, тоді від нього відгалузилося два листочки. Дояр протер очі та придивився. Тепер за матір’ю вилізали з ґрунту кілька стебел. Чи то цибулини були посаджені раніше, чи то вони задовго пролежали в мішку й закільчилися. Паростки пнулися вгору. Невдовзі їх стало стільки, що аж налазили один на одного, натикалися на материн одяг. А вона не помічала їх, навіть не озиралася. Знай копала й копала. На декотрих стеблинах почали вистрілювати пуп’янки. Криваво-червоні, погойдувались і торкалися її спини. Нарешті Рут зауважила, що вони ростуть, киваються й торкаються її. Дояр гадав, що вона підскочить з переляку, принаймні з несподіванки. Але ні. Ухилялася, навіть відбивалася від них, однак грайливо, пустотливо. Квіти росли й росли, аж поки йому стало видно тільки материні плечі понад ними й розколихані руки поверх бутонів. Рослини душили її, спивали їй дух м’якими зазубреними пелюстками. А Рут усміхалась і відмахувалася від них, як від нешкідливих метеликів.

Дояр знав, що вони небезпечні, що скоро вберуть у себе все повітря навколо матері й вона звалиться на землю. Здавалося, Рут нічого лихого не сподівалася. Мало-помалу тюльпани покрили її, й син бачив лише копицю сплутаних стебел над її тілом, що судомно било ногами.

Він описав усе це Гітарі в такий спосіб, начебто подавав приклад, як небезпечно бути серйозним. Старався вести оповідь якнайбезтурботніше, якнайлегше, та наприкінці Гітара глянув приятелеві в очі та спитав:

— Чому ти не допоміг їй?

— Га?

— Чому не допоміг? Чому не витягнув її звідти?

— Але ж їй це подобається. Має з того втіху. Їй це подобається.

— Ти певен? — усміхнувся Гітара.

— Звичайно, певен. То був мій сон.

— І то була твоя мама.

— Гей, друже, не шукай лайна на сметані. З усього робиш бозна-що, щоб тільки довести свою правоту. Спершу я винен, що живу не в Алабамі. Тоді я винен, що не так поводжуся у своєму сні. Тепер я винен, що він мені приснився. Розумієш, що я маю на увазі? Щонайменшу дрібницю сприймаєш як питання життя і смерти. Ти стаєш зовсім як мій старий. Він вважає: коли якась скріпка до паперу не в тій шухляді, то я мушу перепрошуватися. І що тільки діється з усіма вами?

— Виглядає на те, що всі йдуть не туди, куди треба. Крім тебе одного. Хіба не так?

Дояр ковтнув слину. Пригадав, як колись давно ввечері, коли він ударив батька, всі люди зібрались на одному боці вулиці й усі йшли назустріч. Нікому не було з Доярем по дорозі. Начебто й Гітара був у цьому сні.

— Мабуть, — відповів Дояр. — Зате я знаю, куди йду.

— І куди саме?

— Будь-куди, аби тільки на вечірку.

Гітара всміхнувся. Зуби були такі самі білі, як сніжинки, що падали на його куртку.

— Веселого Різдва, — сказав він, — і щасливого Нового року.

Махнув рукою і повернув за ріг, на свою вулицю. Згубився в засніженій імлі південного кварталу. Дояр не встиг ані спитати друга, куди це він, ані сказати, щоб почекав.

У крамниці Сонні Дояр облишив стовпчики чисел і відклав рахункову книгу. Щось сталося з Гітарою, вже сталося. Весь час чіплявся до Дояра за те, що той не так живе, а ця остання розмова ще раз показала, наскільки Гітара змінився. Дояр уже не міг, як було раніше, збігти вгору сходами до приятелевої кімнати, щоб витягти його на вечірку чи до бару. Гітара навіть говорити не хотів про дівчат і про спиртне. Єдине, що його ще тішило, то це спорт і музика. На решту він лише супився та блимав золотавими очима. І політикував.

Саме через понуру атмосферу, яку той викликав, Дояр частіше, ніж повелося було між ними, вів розмови про свою сім’ю. І відчайдушно захищав свій спосіб життя. Ось, скажімо, гулянки з дівчатами на Гоноре. Та невже Гітара не знає, що його приятель не тільки цим цікавиться? Га? Добре ж знає, що той має й інші інтереси. Які саме? — спитав себе Дояр. Ну, хоча б такі, як дуже добра робота в батьковій конторі. Чудова, можна сказати. Однак треба визнати, що насправді маєтки його не цікавлять. Якби мусив доживати решту життя, забиваючи собі голову лише комірним і нерухомістю, то, либонь, мозок став би набакир. Але ж Дояр саме це й налаштувався робити до кінця днів своїх, хіба ні? Ось такої думки батько. Вважає, що й син теж так гадає.

Мабуть, Гітара почасти мав рацію. Моє життя безглузде, безцільне. Це правда, що мене не дуже обходять інші люди. Нічого на світі я не запрагнув