Читати книгу - "Пісня Соломона"

обернувся й поставив пляшки на стіл. Двері стояли відчинені, та її не було видно. Було чутно її сміх, тихий, потайний смішок. Наче тішилася, що виграла парі. Дояр рушив, та так прудко, що не встиг ухилитися від зеленого мішка, підвішеного до стелі. Поки дійшов до Агар, мав на лобі добрячу ґулю.

— Що ви в тому мішку тримаєте? — спитав Дояр.

— Манатки Пілат. Каже, що це її спадок.

Агар розстібала блузку.

— Що за спадок? Цеглини?

І тут він побачив її груди.

— Ось що я роблю, поки дожидаюся, — сказала вона.

Відтоді вони залюбки забавлялись одне з одним. Проводили чи не більше часу в Гітариній кімнаті, ніж сам господар. Агар стала напівсекретною, невіддільною частиною Дояревого життя. Часто дражнила його, деколи вдовольняла забаганки, деколи ні. Юнак ніколи не знав, коли й чому вона вчинить так чи інакше. Здогадувався, що Реба й Пілат знають усе, хоч вони ані словом не обмовилися про зміну його стосунків з Агар. Навіть коли минулася давня закоханість дванадцятирічного, Дояр все одно був радий спати з нею. Потішна дивачка, химерна подружка, зіпсована, зате простодушна, а тому набагато привабливіша, ніж решта дівчат його віку. Траплялося, місяцями не хотіла зустрічатись, а коли він нарешті з’являвся, Агар була така, що хоч до рани прикладай.

Збігло майже три роки таких злетів і спадів у почуттях, і Агар стала менше комизитись, а на час, коли Дояр ударив свого батька, й зовсім перестала. Тепер уже чекала на коханця, тим відданіша, чим дужче його поглинали інші справи. Сердилася, дусалася й дорікала йому, що не кохає її, не хоче зустрічатися. Дояр рідко думав про свій вік, Агар же гостро відчувала свої літа. Він безтурботно парубкував собі до тридцяти одного року, вона, тридцятишестилітня, тривожилася й нервувалася. У їхньому зв’язку поставила над усе обов’язок, тож коханець подумував, як би то відкараскатися від неї.

Дояр заплатив касирові за подарунки й вийшов з крамниці, постановивши, що покине Агар.

«Нагадаю їй, що ми близька рідня, — подумав він. — Не куплю їй ніякого подарунка, замість того дам гроші, кругленьку суму. Поясню, що хотів був купити якусь гарну річ, але таке обдаровування недоречне. Скажу, що я не той, кого вона потребує. Тут потрібен певний, надійний чоловік, щоб вийти за нього заміж, а я тільки світ заступаю. Ми з нею родичі, тож хай Агар розглянеться за кимсь іншим. Признаюся, що по стількох роках це мені болить, дуже болить; однак коли когось любиш, як-от я тебе, то мусиш насамперед подбати про кохану людину. Не смієш до неї ставитися по-собківському».

Докладно обдумавши, що їй сказати, Дояр почувався так, неначе вже відбув цю розмову й усе владнав. Він повернувся до батькової контори, взяв із сейфа трохи грошей і написав гарного листа, який закінчувався так:

«Що ж, я хотів би подякувати Тобі. Спасибі за все, чим Ти для мене була. За те, що ощасливлювала мене всі ці роки. Підписую цей лист з любов’ю, більше того — з вдячністю».

Дояр так і підписав — «з любов’ю». Та від слова «вдячність», від безнадійно холодного «спасибі» колишня кохана злетіла в яскраво-блакитну вись. Там розріджене повітря, вічна тиша, там люди шепочуть або зовсім мовчать. Там усе замерзло, хіба що час від часу в грудях вогнем запече. А тоді Агар вибігла на вулиці — шукати Дояра Деда.

Вклавши в конверт гроші й листа, Дояр ще довго сидів за батьковим письмовим столом. Підраховував і перераховував суму чисел, що складались у довгі стовпці, й щоразу виходило то більше, то менше на вісімдесят центів. Досі неспокійний, роздратований, і не тільки через Агар. Нещодавно він балакав з Гітарою про вбивство. Одного шістнадцятирічного хлопчину по дорозі з школи додому задушили чимсь таким, як шнурок, і проламали голову. Військовики, які співпрацювали з місцевими полісменами, казали, що бідолаху вбито так само, як іншого хлопця на Новий рік дев’ять літ тому і як чотирьох дорослих чоловіків сім літ тому. У забігайлівках і в перукарні обох Томмі точилися балачки, що це знову взялася за старе Війні Рут Джадд. Посміюючись, старожили розказували новакам історію про неї. Ще тридцять років тому, у тридцять другому, Війні Рут — убивцю, що розрубувала тіла жертв сокирою й ховала шматки у валізах, помістили в божевільню. І щороку по два-три рази убійниця втікала звідти.

Одного разу ця жінка пройшла понад триста кілометрів через два штати, перш ніж її впіймали. У грудні цього року, коли вона була на волі, в місті сталося жорстоке вбивство, і люди з південного кварталу вважали, що це справа рук Війні. Відтоді після кожного огидного душогубства негри казали, що його вчинила Війні Рут. А все тому, що вона була білошкіра, як і жертви. У такий спосіб вони пояснювали те, що вважали білим божевіллям, — жорстокі злочини, задумані та скоєні проти зовсім випадкових людей. Такі кровопролиття міг учинити хіба хтось божевільний з білою шкірою, і Війні Рут Джадд такою й була. Темношкірі були твердо певні, що люди їхньої раси вбивають одне одного небезпричинно: коли чоловіка застукали з чужою жінкою, коли приятель залазить до твого казанка й краде шмат м’яса, коли хтось обмовляє когось, паплюжить добре ім’я, честь, людяність, набріхує на чоловічу силу чи здоровий глузд. Більше того, вони свято вірили, що такі вбивства правомірні, бо скоєні у спалаху пристрасти: з люті, з ревнощів, з сорому. Безпричинні злочини смішили їх, якщо, звичайно, жертва не була однією з порушників неписаного закону.

Вони розмірковували про мотиви останнього вбивства, яке вчинила Війні Рут. Хтось сказав, що, довго ув’язнена, вона забагла мужчини й подалася шукати охочого. Знаючи, що дорослий чоловік її не схоче, пішла за школярем. Ще хтось припустив, що Війні, мабуть, не любить черевиків з кольоровими союзками. Вибравшись із божевільні та пройшовши шістсот кілометрів, вона натрапила на хлопчину саме в таких черевиках і впала в шал.

У цих жартівливих балачках відчувався наліт невисловленого страху. Полісмени ствердили, що знайшовся свідок. Він начебто бачив, як із шкільного подвір’я, де знайшли тіло, вибіг «негр з буйною чуприною».

— Ага. Того самого негра з буйною чуприною бачили, коли Сем Шеппард зарубав сокирою свою жінку, — зауважив Портер.

— Затовк молотком, чоловіче, — сказав Гітара. — Двадцять сім ударів.

— Боже праведний! Нащо аж двадцять сім? Це ж страшний злочин!

— Кожне вбивство — страшний злочин, — вступив у річ Томмі Нічниця. —