Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

32

Лаутерпахта запросили виступити доповідачем на одній університетській події. Його було представлено Рахиль Штейнберг, розумній, вольовій і привабливій студентці музичного вишу з Палестини. Її сильно вразив молодий студент-правник, «такий спокійний і чемний — не розмахує руками, що так нетипово для інших студентів зі Східної Європи»{134}. Їй сподобалася в його характері відсутність емоцій, і незабаром вони закохалися одне в одного. На першому побаченні вона грала якусь фортеп’янну сонату раннього Бетховена, задану її вчителем. У листі не згадувалася її назва, а лише те, що вона була «дуже гарною, хоч і непростою для виконання» (можливо це була Соната для фортепіано № 8, «Патетична»?). Лаутерпахт запросив Рахиль на концерт до Віденської філармонії. У програмі концерту була 7-ма симфонія Бетховена, а оркестром диригував, імовірно, Вільгельм Фуртвенглер. Рахиль була зачарована музикою і своїм супутником, який був ввічливим і люб'язним, з прихованим гострим почуттям гумору. Він також був гарно вбраним.

Коли Лаутерпахт запропонував скласти йому компанію у подорожі до Берліна, дівчина погодилася. Там вони поселилися окремо (вона — у готелі «Ексельсіор», він — винайняв кімнату в одному з пансіонів району Шарлоттенбург) і пробули у Берліні три тижні. Ввечері 17 грудня 1922 року — наступного дня після вбивства мистецтвознавцем-націоналістом польського президента Габріеля Нарутовича — Лаутерпахт наважився взяти Рахиль за руку, поцілувати в губи і оголосив, що кохає її. Знаючи про бажання Рахиль вчитися у Королівському коледжі музики, хлопець запропонував швидко заручитися, побратися і переїхати до Лондона. Вона сказала, що подумає, бо хвилювалася за те, чи його наміри серйозні.{135}

Наміри Лаутерпахта таки були серйозними. Наступного ранку він повернувся до «Ексельсіора» з телеграмою зі Львова від його батьків, де вони висловлювали радість з приводу новини про заручини. Лаутрепахт був здивований і, можливо, навіть роздратований, що його кохана ще не написала своїм батькам. Вона погодилася на заручини.

Через місяць батьки Рахиль у Палестині теж дали свою згоду на шлюб доньки. Лаутерпахт написав їм з Берліна, аби подякувати «від щирого серця». У лютому 1923 року пара повернулася до Відня, де Рахиль та Герш одружилися у вівторок, 20 березня. Через два тижні вони вирушили до Англії спочатку потягом через Німеччину, а потім — на кораблі.

33

Молодята прибули до північно-східного англійського риболовного порту Ґрімзбі 5 квітня 1923 року. Лаутерпахт подорожував з польським паспортом, Рахиль — з документом, виданим Палестиною, котра перебувала під британським мандатом. Він вступив до Лондонської школи економіки та політичних наук (London School of Economics and Political Science, LSE), вона — до Королівського коледжу музики. Впродовж перших місяців у Лондоні подружжя жило у місті за різними адресами, з однією квартирою на площі Ріджент і ще однією — поблизу Каледоніан-роуд. LSE перебувала тоді під впливом Сідні та Беатрис Вебб, прогресивних соціалістів, які діяли у студентському містечку на вулиці Хоугтон, навпроти Буш-хауса, де розташована BBC.

Фотографія із заручин, Берлін, 18 грудня 1922 р.

Заняття Лаутерпахта розпочалися у жовтні, після того як він висунув свою кандидатуру на посаду завідувача кафедри міжнародного права у Львові, але його не взяли на цю посаду. У LSE він навчався в Арнольда Макнейра, викладача міжнародного права, який походив зі знаної родини шотландських інтелектуалів.{136} Викладач був винятково практичною людиною і не дуже цікавився теорією чи філософією права. Макнейр познайомив Лаутерпахта з англосаксонським підходом, з акцентом на судових справах і прагматизмі. Макнейр відзначив виняткові розумові здібності свого учня, хоч той мав характерну для інтроверта поведінку серед незнайомих людей. Ті, хто випадково зустрічав Лаутерпахта, могли не оцінити його «справжніх якостей»{137}, зазначав Макнейр, але він і його дружина Марджорі стали йому «добрими і вірними» друзями, як згадує Рахиль, і «великими моїми шанувальниками». Діти і онуки Макнейрів називали її «тітонька Рейчел».

Прагматичний підхід Макнейра втілено в його працях щодо договорів і війни, на які і нині часто посилаються. Він був людиною врівноваженою, стриманою і незалежною. Лаутерпахт цінував ці характерні британські риси, які дещо відрізнялися від пристрастей Львова і Відня.

Коли Лаутерпахт приїхав до Лондона, його знання англійської було настільки жалюгідним, що його важко було зрозуміти, навіть якщо просто спитати дорогу. Він, мабуть, читав англійською, перш ніж опинився у Лондоні, але очевидно не чув, як нею розмовляють. «Під час нашої першої зустрічі ми заледве могли спілкуватися»{138}, — повідомляв Макнейр, розмовна англійська його учня була «майже незрозумілою». Однак вже через два тижні Макнейр був «приголомшений» швидкістю Лаутерпахта, його чудово побудованими англійською реченнями, які стали характерною рисою його робіт. Він досягнув цього, відвідуючи купу лекцій — до восьми на день, аби розвинути свій словниковий запас і натренувати сприйняття мови на слух. Вечори він проводив, «без кінця переглядаючи фільми», хоча як це йому допомогло — було досить-таки неясно: найкращі фільми року — «Безпека насамкінець!» з Гарольдом Ллойдом і видатний вестерн Джеймса Круза «Критий фургон» — були стрічками німими.

Кілька людей, які були знайомі з Лаутерпахтом, розповіли мені, що він мав м’який гортанний голос і так і не позбувся свого виразного акценту. Він сам дізнався, як звучить його голос, лише через багато років, після запису розмови для передачі третьої програми BBC, тепер «Радіо 3». Він був «вражений», коли слухав радіотрансляцію, і розгублений через свій «сильний континентальний акцент»{139}. Кажуть, що він вимкнув приймач, щедро налив собі віскі і поклявся більше ніколи не брати участь у записах. Скінчилося тим, що нині невідомо про існування запису його голосу.

34

Кілька років Лаутерпахт почувався у Лондоні як вдома, далеко від хвилювань, що тривали у центральній Європі. Вони з Рахиль жили у невеличкому будиночку у Кріклвуді, провулок Волм, 103, у зеленому передмісті північно-західного Лондона, недалеко від мого дому. Коли я туди прийшов, то помітив, що плитки на вході не було, але дерев’яне оздоблення входу