Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

— Що скажете? — запитав той.

— А що думаєте ви? — питанням на питання відповів Вістович. — Адже у вас також мусять бути здогади.

— Звичайно, — погодився Вінкель, — ви встигли прочитати договір, який ми уклали з добродіями фон Гарпе, Ебертом та всіма іншими?

— Встиг, — сказав комісар.

— Цілком імовірно, що до вбивств причетний хтось із них. Але це тільки здогад...

Вінкель раптом підвівся.

— На все добре, комісаре, — попрощався він, — було приємно познайомитись із вами.

— Мені також, — збрехав Вістович.

— Раджу дослухати концерт, — додав той, прямуючи до виходу з ложі, — Брух — прекрасний композитор. Я б сказав, геній.

Двері за ним зачинилися, і комісар залишився в ложі сам.

VII

Берлін

6.11.1905

Франк Більмер, журналіст берлінської «Die Post» дістав з кишені свій старомодний годинник і, піднявши затерту кришечку, підставив циферблат під світло вуличного ліхтаря. Майже північ. Схоже, вчасно прийти не вдасться... Чоловік прискорив крок, ідучи так швидко, як тільки міг. Окрім усього, треба бути обережним, щоб не викликати підозру в поліцейських, які могли трапитися дорогою.

Звернувши з Анненштрассе, Франк пірнув у вузький ледь освітлений провулок і тут нарешті міг почуватися більш-менш безпечно. Крім волоцюг, вночі сюди рідко хтось потикався. Відрахувавши п’ятий будинок від початку провулку, журналіст обережно підійшов до дверей і тихо постукав. Відчинили не одразу, але Франк знав, що так було домовлено: коли хтось приходив, то найперше присутні всередині вдавали, що будинок порожній. Гість мусив постукати щонайменше тричі, аби йому відчинили й запитали гасло.

— Хто там? — врешті почув він за дверима.

— Листоноша, — видихнув Франк.

— Але вже ніч.

— Я з вогнем.

Тільки після домовленої фрази двері прочинилися, і темна постать впустила його досередини.

— Доброї ночі, товаришу! — радісно привіталися з ним. — Ми вже почали хвилюватися.

— Все гаразд, — заспокоїв Франк, — затримався в редакції.

— Проходьте, всі тут.

Журналіст повісив у передпокої пальто і, пригладивши волосся, зайшов у тьмяно освітлену залу, де вже зібралося зо два десятки людей. На стіні було вивішено червоний стяг, а над ним кілька портретів, що погано проглядалися крізь сутінки.

— Вітаю, товариші, — упівголоса сказав Франк, — пробачте, що змусив чекати, однак мені є чим похвалитися й потішити вас.

З цими словами він підняв свого портфеля й поставив його на стіл. Потім відкрив з такою обережністю, наче всередині була бомба. Витримавши невелику театральну паузу, Франк дістав звідти чималу пачку листівок.

Той, хто відчиняв двері, з цікавістю зазирнув йому через плече і взяв одну.

— Блискуче, — похвалив він, читаючи текст, — просто чудово.

Інші також наблизилися.

— Якби мене з цим впіймали, то відправили б на каторгу, — журналіст усе ще не міг заспокоїтися.

— Ми цінуємо ваш вклад, товаришу, — похвалив хтось.

— Але далі найважливіше: агітки слід розповсюдити. Вони мають потрапити на заводи, фабрики, в казарми... Потрібно, щоб до нас приєдналось якомога більше людей!

— На все свій час, Франку. Революція не за горами!

Розібравши листівки, присутні знову розсілися по місцях. Хтось першим попросив слова, та ледве промовець устиг відкрити рота, як у двері знову постукали.

— Хіба ви ще когось чекаєте? — стривожено запитав Франк, але йому не відповіли. Хтось обережно вийшов у коридор.

— Хто там? — запитав він.

Відповіді не почулося. Натомість пролунав вибух. Услід за цим у залу увірвалося кілька десятків чоловіків з палицями в руках. Не кажучи ні слова, нападники заходилися методично орудувати ними, і через кілька хвилин усі, кому не пощастило вистрибнути у вікно, лежали на підлозі непритомні або стогнучи від болю. Останнє, що пам’ятав Франк, — як закривався своїм портфелем, але це його не врятувало. Отримавши палицею по ногах, він скрутився на долівці, а тоді хтось вперіщив його по голові, і світло перед очима згасло.

Вістович дізнався про напад на комуністів лише наступного дня, коли прийшов на домовлену зустріч із Франком у кнайпу «Arbeiter». Прочекавши годину, він врешті підійшов до господаря й обережно запитав:

— Чи не знаєте ви, добродію, що сталося з паном Більмером, вашим постійним клієнтом?

Той вирячив очі, мовби комісар запитував про найбезчесніші гріхи його молодості.

— А ви не чули? — сказав чоловік.

— Що саме я не чув?

— Він був на зібранні, коли на них напали.

— На зібранні комуністів?

— А кого ж? Сестер-жалібниць? — нервово буркнув господар.

— Хто напав?

— Фрайкор[30].

— Тоді справи в нього кепські, — зітхнув комісар.

— А ніхто й не каже, що йому пощастило.

— Гаразд, — ідучи до виходу, сказав Вістович, — на все добре.

— Знайдете, то нагадайте, що він мені винен, — почулося за його спиною. — Десять марок... Archloch[31].

Із кнайпи Вістович вирушив до найближчого поштового відділення. Йти довелося добрих чверть години, час від часу розпитуючи дорогу, і в цю мить комісар страшенно шкодував, що зараз перебуває не в рідному Львові, де знав кожну вулицю і кожен закуток.

Спогад про рідне місто наповнив його якоюсь дивною сентиментальною гіркотою. Це його здивувало, бо востаннє Вістович відчував подібне ще в юності, коли служив в армії, а потім під час навчання у військовій академії. Його кавалерійський полк знаходився під Віднем, а Термілак[32] — у Вінер Нойштдті[33]. Таким чином, молодий кавалерист, а потім і штабс-капітан, не був у рідному місті майже п’ятнадцять років. Коли вирішив покинути військову службу, то ні на мить не сумнівався, де житиме далі. Поступивши в Лемберзі на поліційну службу, він одразу зрозумів, що обрав собі, мабуть, не найкращу роботу, але про своє повернення не шкодував. Прослуживши ад’юнктом, Вістович досить швидко отримав звання комісара другого класу, а потім і першого. На щастя, сяку-таку кар’єру в рідному місті збудувати вдалося.

У відділенні пошти чоловік замовив телефонну розмову. Коли вказали на вільний апарат, він дістав з кишені записника і, віднайшовши там потрібний номер, повільно набрав його на диску.

— Am Apparat,[34] — почув він жіночий голос.

Вістовича це трохи збентежило, оскільки він чекав, що відповість чоловік. Однак все ж промовив:

— Добрий день, пані Вінкель. Мене звати Адам Вістович. Я хотів би