Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

— Ми знайомі? — несподівано перепитала жінка.

— Гадаю, що ні.

— Тоді звідки ви знаєте, хто це.

— Річ у тому, що пан Вінкель сам мені дав цей номер, отже, крім нього...

— Гаразд, я його покличу.

— Спасибі.

Кілька хвилин комісар слухав лише потріскування і якийсь віддалений шум у слухавці. Врешті озвався чоловік.

— Так, Вістовичу, — сказав він знудженим голосом.

— Чи могли б ми зустрітися, пане Вінкелю?

— Це необхідно?

— Переконаний, що так.

З того боку вдруге нависла пауза. Чути було, як мовець, очевидно, роздумуючи, стукотів пальцями по стільниці.

— Гаразд. О другій я збираюся пообідати в ресторації «Кайзер» на Александерплац. Можете туди під’їхати.

— Дякую.

Не сказавши більше ні слова, Вінкель поклав слухавку. Вістовичу ж тепер довелося розпитувати, як потрапити до центру.

Дістався він, проте, без запізнення. Вінкель сидів за столиком на другому поверсі у товаристві вродливої чорнявки. Очевидно, це була його дружина. Побачивши комісара, він махнув йому рукою, запрошуючи сісти поруч.

— Ви обідали, пане Вістовичу? — ґречно поцікавився Вінкель, коли той до них приєднався.

— Щиро кажучи, ні, — зізнався комісар, — але я не хотів би вам заважати. Маю лише невеличке прохання.

— Прохання? — Вінкель посміхнувся. — Воно якось стосується нашої справи?

— Без сумніву.

— Тоді я слухаю.

Помітивши сумнів комісара, Вінкель додав:

— Можете говорити при моїй дружині. Ми з Клавдією не маємо секретів одне від одного. Майже не маємо... — з лукавою посмішкою додав він.

— Минулої ночі загін фрайкору напав на зібрання комуністів, — почав Вістович. — Гадаю, їх було затримано й передано берлінській поліції...

— Святі небеса! — вигукнув Вінкель. — Тільки не кажіть, що ви комуніст, Вістовичу! Хоча, нічого дивного. Ви ж зі східних теренів.

— Я служу в поліції, тому не можу бути комуністом, — заперечив комісар.

— Але можете поділяти їхні ідеї, — знущальним голосом продовжив Вінкель.

Вістович гостро відчув, що радо пристрілив би цього негідника.

— Їхні ідеї мені також чужі.

Клавдія з докором глянула на чоловіка.

— Ну, гаразд, — вгомонився той. — То що саме вам потрібно від мене?

— Чи могли б ви домогтися звільнення такого собі Франка Більмера?

— З берлінської в’язниці... — з сумнівом проговорив Вінкель. — Гаразд, я спробую. Це все?

— Так, — Вістович підвівся, збираючись їх залишити.

— Як ваше розслідування? — затримав його мафіозі. — Були на місці вбивства Дрезена?

Комісар кивнув.

— Звісно. Але боюся, там шукати вже нічого. На щастя, в папці, яку я від вас отримав, є всі необхідні матеріали.

— Радий, що робота йде, — сказав Вінкель. — У Берліні у вас ще два дні. Потім ви поїдете зі мною в Позен. Тіло мого друга Бартоломея все ще в морзі, тож ви зможете його оглянути.

— Як скажете.

— І ще: сподіваюся, ви любите бокс?

— Чому ви запитуєте?

— За три дні я влаштовую фінал між двома чудовими бійцями. Переможцями відбіркових поєдинків. Ці двоє — кращі з кращих. І один із них походить з Лемберга. Вам буде за кого вболівати...

При згадці про улюблену розвагу тон Вінкеля став приязнішим. Майже лагідним.

— Радо відвідаю таке дійство, — сказав комісар і, кивнувши парі на знак прощання, вийшов з ресторану.

Франка випустили вже під вечір. Подзвонивши в редакцію «Die Post», комісар дізнався, що журналіст пішов до своєї улюбленої кнайпи. Так він просив переказувати всім, хто матиме охоту з ним зустрітися. Назву кнайпи в редакції не сказали, проте комісар знав, що йдеться про «Arbeiter». Сердито вилаявшись через те, що доведеться знову пхатися у це Богом забуте місце, Вістович вирушив на двірець. Діставався довго, від чого втратив і без того малі крихти доброго гумору.

Франк з перев’язаною головою сидів на тому ж місці, де й минулого разу.

— А, пане Вістовичу, — безрадісно промовив журналіст, — даруйте, що не прийшов на зустріч. Виникли деякі непередбачувані обставини.

— Мені все відомо, — сказав комісар, підсідаючи до нього.

— Навіть не знаю, як мені пощастило так швидко вийти з в’язниці. Слід, мабуть, дякувати долі.

— Краще подякуйте мені.

— Що?

— Що чули. Ви на волі завдяки моїм клопотанням.

— Але як... Яким чином...

— Неважливо. Просто скажіть, що вам вдалося дізнатися. Адже минулого разу я дещо просив.

— А, так...

Франк розгорнув на столі свого подертого нотатника.

— Відверто кажучи, небагато, — продовжив він, — але, може, вам знадобиться...

— Arschloch, ти винен мені десять марок! — раптом почувся голос господаря.

— Стули пельку, Гансе. Віддам із зарплатні, — не зводячи очей, відгаркнувся журналіст.

— Це якщо тебе не замкнуть!

— Йди в сраку!.. Так-от, пане Вістовичу, — продовжив він стишеним голосом, — ви просили дізнатися, що потім сталося з тілами вбитих. Штефана Дрезена, як ви знаєте, поховали в його рідному місті.

— А Ціммермана?

— Цього добродія, точніше його труп, згідно із заповітом, було спалено. Прах родичі розвіяли... Щиро кажучи, жодного зв’язку я тут не бачу. Бракує деталей.

— Декого намагалися спалити живцем.

— Ви про Лютке?

— Про кого ж іще? Кріпо приховує висновки експертів, але ми добре знаємо, що в його домі розгорілася пожежа.

— Та-а-ак... На певні роздуми це наштовхує, — погодився журналіст, — але ж банкір... Він загинув від колотих ран.

— Ви були в його домі?

— Ні.

— І вже там не побуваєте. Бо його берлінське помешкання згоріло.

— Чорт забирай, — протягнув Франк, — це ж яка новина! Сенсація!

— Не поспішайте це публікувати.

— Чому?

— Бо я не хочу сполохати вбивць. Зрештою, ми наразі тільки підозрюємо, що усі злочини об’єднує спільна ідея. Не більше. До того ж це може бути просто збігом обставин...

— Хай йому чорт! — раптом промовив Франк і заходився листати свій нещасний записник.

— Що таке? — не зрозумів комісар.

— Замовте випити... — попросив журналіст, — мені треба заспокоїтись. Візьміть шнапсу.

Вістович подав знак офіціантці.

— Scheiße[35], де ж воно? — Франк продовжував терзати свій записник, намагаючись знайти в ньому потрібний запис. — Я точно пам’ятаю, що робив нотатки.

— Які нотатки? — не витримав комісар.

Журналіст нарешті здався і сердито закрив записник.

— Приблизно рік тому я писав про доволі дивакувате