Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

цьому не було, у Берліні автомобілі траплялися значно частіше, ніж у Львові, але цей чорний «NW»[28] стояв поперек вузької дороги, цілком її перегородивши. Комісар спершу подумав, що автомобіль заглох, як нерідко траплялося з цими новинками, проте поруч із машиною раптом з’явилися дві чоловічі постаті. Склавши руки на грудях, вони мовчки дивилися на Вістовича, чекаючи, доки той наблизиться.

— Прохід перекрито? — якомога приязніше запитав комісар.

— Перекрито для вас, пане Вістовичу, — відповів той, що стояв праворуч.

— Звідки ви знаєте, як мене звати?

Чоловік дістав з кишені пістолет.

— Менше знаєш — довше живеш. Чули таку приказку?

— Чув, — промовив комісар, вдруге за сьогодні жалкуючи, що беззбройний. Свого поліційного «Ґассера»[29] він мусив здати перед від’їздом.

— Сідайте в машину, — наказав чоловік з пістолетом, — далі ви поїдете з нами.

Ступивши крок убік, він прочинив задні двері. Щойно Вістович опинився всередині, сів навпроти нього, ні на секунду не опускаючи зброї. Виглядало, що варто комісару зробити бодай один зайвий рух, як цей тип без жодного вагання продірявить йому живіт.

Інший незнайомець вмостився за кермом. Трохи пошпортавшись із ключем, він завів двигун, і вони рушили. Певний час за вікном виднілися одноманітні вулиці з сірими невисокими будинками, але згодом Вістович став упізнавати берлінське середмістя. Ще більший подив викликало в нього те, що авто зупинилося біля Королівської Опери.

— Тут ми виходимо, — сказав йому сусід по сидінню, — пістолет я триматиму в кишені, тож не робіть дурниць. Як тільки щось запідозрю, прострілю вам гузно. Зрозуміло?

— Ще й як, — відповів комісар. — Зайдемо всередину? — запитав він, киваючи в бік Опери.

— Так, але з чорного входу. Вивалюйтеся!

Вийшовши з авто, чоловіки обійшли будівлю, оминувши парадний вхід і опинившись перед металевими дверима, до яких вів чималий поріг. Двері виявилися незамкненими. За ними тягнувся довгий напівтемний коридор, що врешті вивів у просторе фойє. Звідси Вістовича повели сходами кудись угору, доки врешті не підштовхнули до ще одних дверей, за якими знаходилась ложа. Перше, що побачив комісар, — чиюсь спину у чорному піджаку. Хтось невідомий зручно розвалився у театральному кріслі й спостерігав, як унизу на сцені розміщуються музиканти.

— Пане Вінкелю, — притишеним голосом озвався до нього конвоїр Вістовича.

Той, не озираючись, подав знак підійти. Комісара знову підштовхнули, і він ступив кілька кроків, доки не опинився зовсім поруч з одиноким глядачем. Звідси стало видно, що партер, як і ложі, зовсім порожній.

— Сідайте, — не відводячи погляду від сцени, запросив Вінкель.

Вістович сів на сусіднє крісло. Двоє типів тим часом вийшли за двері.

— Знаєте, хто цей бородань унизу? — запитав глядач і вперше подивився на комісара.

— Ні, — відповів той.

— Це Макс Брух. Як на мене, геніальний диригент і композитор. Сьогодні в нього генеральна репетиція. Без глядачів.

— Глядачі все-таки є, — зауважив комісар.

— Так. Я можу приходити в цей зал, коли хочу. А сьогодні вирішив запросити й вас.

— Що ж, дуже люб’язне було запрошення.

Вінкель усміхнувся.

— Даруйте, якщо порушив ваші плани.

Оркестр тим часом розпочав репетицію. Спершу вступили фаготи, валторни й гобої. Потім скрипалька-солістка, а далі й решта музикантів.

— Тепер поговоримо, — сказав Вінкель.

Вони були доволі високо, тому музика на сцені зовсім не заважала чути один одного.

— Мені відомо, хто ви, пане Вістовичу. Як виявилося, про вас добре знають навіть у Берліні. Принаймні мені розповіли, що ви — один з найкращих австрійських слідчих. Дивно, зізнаюся, чому вас досі тримають у тому Лемберзі. Як на мене, вам місце в столиці.

Вінкель зробив паузу, мовби чекаючи, що скаже на це комісар, але той змовчав. Тоді він продовжив:

— Як ви знаєте, в Берліні нещодавно відбулося два гучних убивства. Вбито спершу банкіра Штефана Дрезена, а згодом слідчого Кріпо Йоахіма Лютке. Ще раніше знайшли мертвим підприємця Фелікса Ціммермана. І вже зовсім нещодавно за схожих обставин загинув мій близький друг і соратник...

— Мої співчуття, — сухо сказав комісар.

— Не треба цинізму, — в очах Вінкеля зблиснув диявольський вогник. Мовби побоюючись обпалити ним співрозмовника, він перевів погляд на сцену.

— То що ви хочете від мене? — запитав Вістович.

— Знайдіть убивцю, — співрозмовник відчеканив кожне слово. — Або убивць. Розплутайте цей бісів клубок.

— Хіба цим не займається тутешня кримінальна поліція?

— Після смерті Лютке там залишилися самі лише ідіоти. Він був найкращим.

— Я можу відмовитися?

Вінкель засміявся. Могло здатися, що йому розповіли добре знайомий, але від того не менш кумедний жарт.

— Ви не відмовитеся, пане Вістовичу.

— Чому ж? Бо не вийду звідси живий?

— Не лише тому, комісаре. Я знаю, що привело вас до Берліна. Мої люди бачили, як ви обстежували помешкання Лютке... Ви намагаєтесь допомогти цій актрисі, Анні Каліш. Чи не так? Хто вона вам? Сестра? Коханка? Дружина?.. Гаразд, я дізнаюся.

— Не треба, — Вістович не впізнав свого голосу.

— Добре, як скажете... — Вінкель з несподіваним акторським талантом зобразив на обличчі смирення. — Бачить Бог, я не хотів, аби наша розмова заходила в таке русло, але ви мене змусили. Втім, я маю для вас дещо, і це, без сумніву, додасть вам ентузіазму.

Вінкель сягнув до внутрішньої кишені піджака і дістав звідти конверт.

— Ось візьміть. Тут чек на двадцять тисяч марок. Ще стільки ж ви отримаєте, коли вбивця буде в моїх руках.

Вістович доклав титанічних зусиль, щоб приховати радісне збудження, яке, мов електричний розряд, пробіглося по його тілу.

— Але... я зовсім не знаю фактів... — розгублено промовив він.

— Я подбав про це. Позаду вас на кріслі лежить паперова папка. Там зібрано все, що слід знати. Ви читайте, а я трохи послухаю музику. Обожнюю цю частину концерту.

В одну мить Вінкель, здавалося, забув про співрозмовника і, заплющивши очі, з насолодою прислухався до чарівних звуків, що долинали зі сцени. Ніби й не було цієї напруженої розмови, шантажу, погроз і врешті підкупу...

Він сидів так рівно чверть години, доки Вістович переглядав папери, фотографії, рапорти, висновки експертів і вирізки з газет. Все, що насправді описувало ту халепу, в яку він потрапив. Бо попри велетенську суму, яка так несподівано йому дісталася, комісар розумів, що ці гроші цілком можуть бути останніми в його житті. «Треба хоч розважитись як слід»,