Читати книгу - "Вигнанець і чорна вдова"

— Саме тому мені не подобається такий тон!

— Марку, я тебе прошу, поговори з людиною, хай відчепиться. — Базиль знову налив собі з пляшки. — Ми всі тут. Зайвого пан Чечель собі не дозволить. У нас домовленість: він приватним чином залагодить сімейну справу. До речі, це позбавить тебе, дорогий брате, необхідності зайве спілкуватися з ненависними тобі фараонами.

— Якщо вже старший братик просить... — Марко натягнув блазнівську посмішку. — Гаразд, мачуха. Мені вже встигли розказати історію про анонімне попередження. Хтось щось знав. А я не бачу іншого кандидата. Марія, скорботна вдова, законна претендентка на більшу частину всього, що мав батько.

— Ви ж не часто буваєте вдома, Марку Альфредовичу?

Молодик знову облизав губи.

— Я не хочу мати з усім цим нічого спільного. Досить того, що я — син експлуататора і рідний брат царського вірнопідданого. Давно порвав із родиною. Мені тут усе чуже. Бути тут сьогодні — той світський обов’язок, який я змушений собі дозволити. Після похорону мене тут не побачать. До чого запитали?

— До того, щоб почути: раніше ви не були тут частим гостем.

— Я пояснив чому.

— Пояснили. Але незрозуміло, чому і за що ви так ненавидите свою мачуху, батькову дружину. Ви ж майже не зустрічалися, наскільки я знаю.

Тишу, що запала після Платонових слів, порушив хіба глухий утробний звук — це Базиль зробив завеликий ковток.

— Вона продажна дівка. — Марко говорив без жодних емоцій. — Є нещасні жінки, яких тяжка доля штовхає на панель і змушує поміняти паспорт на жовтий білет[23]. А є готові продати себе раз і назавжди. Хапнути багатства одразу й багато. Нічого для того не роблячи, крім того, що баби зазвичай роблять у ліжку...

— Марку, припини нарешті! — Варвара не витримала, зірвалася на крик, змусивши Базиля здригнутися. — Ти кращий, ніж хочеш здаватися! Твої марксисти задурили тобі голову! Платоне Яковичу, вибачте, нам соромно за нього!

— Мені не соромно! — каркнув Базиль. — Нема чого соромитися правди!

Садовський, який весь час мовчав і, як помітив Чечель, ледве стримувався, виступив наперед, гучно ляснув у долоні:

— Пані та панове, даруйте, що втручаюся. Та все ж закликаю всіх тримати себе в руках і рамках, відповідних до вашого становища.

— А я не заручник становищ! — Марко прудко звівся на рівні, відкинув з лоба пасмо волосся, випнув груди. — Питаєте, пане фараоне, чому я не сумую? Бо й не радію! Мені байдуже, зрозумійте нарешті своїми головами! Мені давно нічого не треба було від батька-глитая! Щодня сотні людей помирають у злиднях! Я ж маю кроїти скорботну пику через те, що хтось прискорив кінець багатія! Мені не потрібні його гроші, чуєте? Я готовий офіційно відмовитись від спадку! Тим більше гряде велика революція! Ми зазнали поразки два роки тому, але поразка гуртує, додає знань та сил!

— Мітингу тут бракувало... — У голосі Базиля чулася неприхована злість, він мовби протверезів в один момент. — Якби це не вдарило по репутації родини, я перший здав би тебе жандармам, Марку! Ви в своїх гуртках колись дограєтеся!

— Дограєтеся швидше ви, зажрані буржуйські свині!

Марко збирався продовжувати, уже відрив рота — і враз замовк.

Уклякла на своїх місцях решта присутніх.

Навіть Нікола завмер.

Жоден із чотирьох не чекав побачити в Платоновій руці револьвер.

Чечель вихопив його імпульсивно, не знаючи, що збирається робити далі. За інших обставин він, не вагаючись, пальнув би в повітря. Але тут і тепер постріл міг загострити й без того доведену до критичної межі ситуацію. Подумки порахувавши в повній лункій тиші до десяти, Платон опустив руку.

— Не вибачаюся. Справді хотів налякати. І не перепрошую за різкість. Я опинився у вашому гадючнику проти своєї волі. Піти звідси теж не можу через обставини, до яких жодному з вас нема діла. Якщо ви просто зараз не припините, не розійдетеся по своїх кімнатах і не домовитесь зберігати хоча б видимість єдності й порядності, поки тіло покійного не ляже в землю, бруд вихлюпне через край. Моїх скромних зусиль не стане, аби залагодити ваші труднощі. А саме цього прагне кожен із вас: вирішити справу тихо, без зайвих свідків. Щодо вас, — він зиркнув на Марка, — то насмілюсь нагадати: весь цей час ви, бунтар-революціонер, жили за рахунок коштів, призначених покійним батьком на ваше утримання.

— Я не просив, — огризнувся Марко.

— Але й не відмовилися, — парирував Платон. — Тож краще помовчати про свої прогресивні погляди особі, якій щомісячно призначені виплати. І яку, схоже, політична поліція терпить завдяки впливу батька-мільйонера. Тепер, підозрюю, рідний брат вас не захистить. Від спадщини можете відмовитися, про це охоче напишуть газети. Дах над головою зі своїми мінімальними потребами, припускаю, знайдете. Проте ви не аж такий дурень, щоб дозволити заарештувати себе й з доброї волі піти на каторгу. З огляду на все сказане закликаю поводитися скромніше.

— Послав Бог фараона...

Марко сплюнув під ноги, знову труснув довгим волоссям, скинув усіх сповненим презирства й зневаги поглядом і залишив залу.

Хряснув дверима.

Укотре запала тиша.

І, як завжди, порушив її Базиль — брязнув горлечком пляшки об край чарки, наливаючи.

— За всіма правилами дізнання я мав би запитати кожного з вас окремо, хто де був минулої ночі, — заговорив Платон, ховаючи револьвер у кишеню піджака. — Для мене ви, Василю Альфредовичу і Варваро Альфредівно, на одному щаблі з Марією Данилівною. Не питатиму, бо відповідь кожного знаю наперед: спали в себе в кімнатах. Вдова сказала те саме. Натомість пропоную укласти тут і тепер нову угоду...

— Ми забагато домовляємося з вами, пане Чечель, — кинув Базиль.

— І ця пропозиція — не остання. Нехай причетний до смерті барона, якщо він тут, скаже мені про це сам на сам.

— Провокація. — Баронет випив, підчепив ложечкою порцію кав’яру, кілька ікринок упало на скатертину. — Коли вже ми так цінуємо угоди, слухайте мою. Сподіваюся, Варвара підтримає. Ви доводите, що Марія — вбивця. Зі свого боку, ми, члени родини, обіцяємо пожаліти її, залишити все в цих стінах. За це вона відмовиться від усіх прав та претензій, забереться туди, звідки прийшла, і з тим, у чому прийшла. Зі свого боку докладу всіх