Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Десь на межах двох світів

У Сверни був наказ... смачний... сяючий. Вона прямувала до нього мов ласкаве й слухняне цуценя, скероване своїм господарем. Йшла на поклик туди де буде смачно, їй обіцяли.

Земля була прекрасна... мертва... випалена. Як і душа, що цим всім керувала. Чим довше Вартові живуть в невидінні, тим більше вони встигнуть захопити територій. Прекрасно.

— Та незграба мертва? — запитала постать, що з гордістю дивилася на результат своєї кропіткої праці.

— Ще ні. Вони змогли відбитися та знищили вихованців... всіх.

— Неочікувано, я думала вона не зможе, — задумливо проговорила жінка. Від цих слів настрій її зіпсувався остаточно. — Та нічого, це лише перша спроба, а відомо куди далі підуть?

— Я перевіряю інформацію, ще нічого поки не підтвердилося, — відповів він їй, беручи за руку в мовчазній підтримці.

Вони так давно це планували, шукали один одного та ледь не втратили зустрівшись на межі смерті. Він завжди пам’ятатиме той день. Все у вогні... потім вода та вона, яка сяяла для нього в тій темряві, що панувала навколо. Поклявся її віднині оберігати як свій найбільший скарб, даруючи свою силу та створивши неможлививй донині союз.

Всім завдячують вони Скверні, яку Вартові так недооцінюють та скоро дізнаються, що цього разу їхніх сил виявиться недосатньо для боротьби.

Адже дари не лиш вони одні мають.

 

***

Ранок підкрався надто швидко, залишаючи після себе важкість у грудях і хвилювання, що не покидало мене ні на хвилину.

Сьогодні за мною зайшов Рубер. Його стан уже не викликав тривоги —він остаточно одужав, хоча все ще здавався трохи виснаженим, тож тепер ми їхали всі разом.

— Я знаю, що це ти мене вилікувала, — промовив він раптом. Його голос звучав буденно, навіть трохи неохоче. — Дякую, Каті.

— Не варто, — відмахнулася я. — Я зробила те, що повинна була зробити. Як і кожна адекватна людина, у котрої є можливість допомогти.

Рубер тільки пирхнув у відповідь, і я зітхнула. От же ж... І що знову йому не так?

— Ти взагалі вмієш приймати компліменти?

— А це тут до чого? — не розуміла, як він взагалі провів таку паралель.

— І як тебе твій чоловік терпить, — він потер стомлено очі.

— Ніяк, його немає, — знизала я плечима.

— Я не здивований.

— Що? Зараз вріжу! — обурено обернулася я, почувши позаду сміх Сапіра та Емера, а Топаз, схоже, просто закашлявся, але зуб даю, що точно від сміху.

— Ти чого до неї причепився? — втрутився Емер, кинувши на Рубера осудливий погляд. — Хотів подякувати — то дякуй.

— Та я вже, але вона сама...

— Нормально вона відповіла, — втрутився Сапір, хитаючи головою. — Це ти завжди незадоволений чимось.

Рубер тільки буркнув щось собі під ніс і відвернувся до вікна. Але мовчав він недовго — терпіння явно не входило до переліку його чеснот.

— То чого ти без хлопця? — кинув він, не відриваючи погляду від дороги.

Я ледь не захлинулася повітрям. Ауч... це болюча тема.

— О господи... ти як моя мама, просто, як з неї списаний! — я не стрималася, емоції вирвалися самі собою. — Не знайшла ще нікого, ясно тобі!

— Та я просто так спитав, цікаво ж, — він підняв руки, ніби захищаючись від мого роздратованого погляду.

Він що, і справді не розуміє які питання ставить? Чого прискіпується?

— Хочеш, поки ти тут, ходити зі мною на побачення? — раптом запитав Сапір з ледь помітною посмішкою.

— Або зі мною, — підключився Емер.

— Чи зі мною, — додав Топаз абсолютно серйозно.

Я кліпнула, не одразу розуміючи, що відбувається. Вони що, серйозно це запропонували, саме тут і саме зараз?

— Що??? — тільки й змогла вичавити.

— А що? Гарна ідея, будемо по черзі ходити, — задумливо протягнув Емер дивлячись на мене.

— Це ж... — я намагалася знайти хоч якусь логіку в їхніх словах, але все це здавалося таким абсурдним. — Побачення — це не просто вечеря з друзями. Там потрібні почуття. Запрошують того, хто подобається.

— Але ж ти нам подобаєшся, — без жодних сумнівів сказав Топаз і в ту ж мить отримав ліктем під ребра від Сапіра.

Ох ти ж...

Я стиснула пальці в кулак, не знаючи, як взагалі на це реагувати. Вони це серйозно чи просто дражнять мене, щоб розрядити атмосферу? 

Я краєм ока помітила Рубера, що лише хмикнув і нічого не сказав. Цікаво, він теж надумає до цього “клубу залицяльників” приєднатися?

— Ми скоро приїдемо? — буркнула я, вирішивши, що найкраща тактика в цій ситуації — просто проігнорувати їх.

Мої щоки почали нестерпно палати і я нишком скосила погляд на хлопців. Вони, здавалося, абсолютно не переживали з цього приводу. Емер був у чудовому настрої, Топаз взагалі сяяв, Сапір виглядав дещо розгубленим, але явно підтримував гру. І лише Рубер сидів ніби його це взагалі не стосується.