Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

Помітивши нас, Володимир підійшов ближче і ледь помітно вклонився:  

— Щось бажаєте, панно?  

Його голос був рівним, без жодної тіні цікавості чи занепокоєння, ніби те, що відбувалося тут, його зовсім не стосувалося. Але я знала його вже достатньо добре, щоб розгледіти ледь помітне напруження в плечах.  

— Дайте свою руку цій пані, Володимире, — відповіла я, уважно за ним спостерігаючи.  

Він навіть не поставив жодних питань. Просто простягнув руку, дозволяючи Зоряні доторкнутися.  

Відьма ж, навпаки, вагалася. Її пальці ледь помітно здригалися, коли вона простягла руку вперед, наближаючись до нього. Я бачила, як її обличчя змінилося ще до того, як вона торкнулася його долоні — очі різко розширилися, губи ледь чутно прошепотіли щось, а потім…  Вона схопила Володимира за руку. І застигла.  

Її очі затуманилися, немовби вона раптово опинилася десь далеко звідси, у світі, якого я не могла бачити. Лише губи ледь ворушилися, беззвучно промовляючи слова, яких я не розуміла.  

А потім — різкий рух. Вона відштовхнула Володимира від себе, наче обпеклася, і позадкувала, не зводячи з нього очей. В її погляді було щось більше, ніж страх — це була паніка. Ніби вона побачила щось настільки жахливе, що не могла цього усвідомити до кінця.  

В одну мить вона розвернулася і кинулася до дверей.  

— Зоряно! — гукнула я, але вона навіть не зупинилася.  

Я швидко глянула на Володимира. Його обличчя залишалося незворушним, тільки в очах з’явився легкий відтінок зацікавленості. Він не став її зупиняти, не поставив жодного запитання. Лише спокійно відступив на крок і поправив рукав.

Вибачившись перед ним, я поспішила за відьмою. Справжня леді не має бігати, тому довелося йти швидкими маленькими кроками. Коли я нарешті знайшла Зоряну, вона стояла, важко дихаючи, тримаючись за груди. Вітер розтріпав її хустку, оголюючи темне волосся, що вибилося з-під тканини.  

— Що сталося? — запитала я, намагаючись не видавати власного хвилювання.  

Зоряна різко обернулася до мене. Її очі горіли диким страхом.  

— Та людина… — її голос зірвався на шепіт. — Він слуга диявола.  

Я спробувала спертися на логіку:  

— Ви помиляєтеся, його предок уклав угоду з…  

— Дияволом! — перебила вона мене.

Голос відьми здригнувся, мовби їй самій було страшно це вимовляти. Вона зробила крок до мене і прошепотіла так тихо, що я ледь почула: 

— Я чітко відчула його слід. Це не просто прокляття роду… Це дещо гірше. Краще негайно забиратися з цього маєтку, поки ще є час.  

Її пальці стислися в кулаки, нігті врізалися в долоні. Вона окинула мене важким поглядом, а потім різко розвернулася і поспішила до виходу з території.  

Мені знову довелося пришвидшити крок, щоб не відставати від неї.  

— Ви не можете так просто піти! Хіба його високість, київський князь Святополк Бориславич, не наказав вам подбати про душу пана Радимира?  

Зоряна різко зупинилася. Їй залишалося зробити лише два кроки до воріт, але вона повільно повернулася до мене. Її обличчя було сповнене відчаю. На щоках блищали сльози.  

— Прошу, панно, — її голос здригнувся, і вона зробила ще крок до мене, майже благально схопивши мене за руку. — Не змушуйте мене цього робити! Я не впораюся зі слугами диявола! Я ще не настільки сильна відьма! Я не вмію! Я загину!  

Вона вдихнула, хапаючи повітря, ніби їй не вистачало дихання.  

— Будь ласка… панно… прошу вас… не треба…  

В її очах була справжня паніка. Її плечі тремтіли. А я дивилася на неї, намагаючись зрозуміти: вона справді так боїться? Чи могла вона бачити те, чого не бачу я?  

Наступного ранку, прокинувшись, я кілька хвилин просто дивилася на стелю. Сон ще не відпустив мене повністю, але важкі думки вже почали наповнювати голову. Від того вставати зовсім не хотілося. Я б воліла залишитися в ліжку ще хоч трохи, відтягуючи той момент, коли доведеться робити вибір. Але вибір вже стояв переді мною, невідворотний і тиснучий.  

Чи означало це, що мені слід поговорити з Радимиром? Чи, можливо, краще знову випробувати долю й отримати більше інформації у Володимира? А, може, відразу піти до Зоряни? Чим вона взагалі зараз займається? Її слова досі дзвеніли в моїй голові…

"Слуга диявола", — прошепотіла вона тоді, сповнена жаху. Я ніяк не могла викинути цей момент із пам’яті. Відчайдушно стиснула пальці, ніби намагаючись вхопитися за власні думки, і швидко вдяглася. Не чекаючи Вілену, вирушила на пошуки відьми.  

Вона була чи не єдиною, хто міг справді розібратися в проклятті. А головне — могла пояснити мені: чи не тримає мене в цьому домі воля графа? Чи міг Радимир забажати мене? Він казав, що не хоче впливати на моє рішення, але… Чи не міг він зачарувати мене якось випадково?  

Ця думка змусила мене зупинитися. Якщо він міг… і навіть навмисно… то що тоді було справжнім у всьому цьому? 

Я різко ковтнула повітря й пришвидшила крок. Проте Зоряни ніде не було видно. Замість неї я натрапила на самого Радимира.  

— Доброго ранку, — привітався він, і в його голосі відчувалась справжня легкість.  

Я мимоволі стиснула губи, а потім і кулаки.  

— Чому ви не в кімнаті, ваша світлосте? Хіба це не викличе підозри у лікаря?

— Все гаразд, — посміхнувся Радимир. — Незалежно від того, чи є я в кімнаті чи ні, Іван все одно проходить до кімнати і робить те, що мусить. Він навіть не помітить моєї відсутності. В його уяві прямо зараз він змінює мені пов’язки.  

Я спробувала відповісти йому тією ж легкою посмішкою, але насправді мене пройняв холодок. Навіть моторошно було уявити, як все це виглядає…

Ще одна вимушена посмішка…

Радимир підняв брову, ніби зацікавлено розглядав мене.  

— Із Зоряною це навряд чи спрацює, — тихо сказала йому я. — Вона може розповісти князеві правду.  

— Вона цього не зробить, я накажу їй мовчати, — відповів він із такою впевненістю, що я навіть не знала, чи маю дивуватись, чи лякатися. — До речі, де вона?