Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

Хотіла б я і сама це знати…  

Ми почали шукати її разом. Спочатку оглянули кожну кімнату маєтку — від віталень до кухні, зазирнули навіть у кімнати слуг. Усе було без змін: знайомі стіни, знайомі тіні, знайомий холодок від надто просторих коридорів. Лише відьми ніде не було.  

Тоді ми рушили до саду. Проходячи повз дерева, я вдивлялася в їхні стовбури, сподіваючись побачити за ними Зоряну. Але її там не було. Вітер легенько хитав гілки, перегортав пожухле листя на доріжках, і чим довше ми шукали, тим сильніше мене охоплювало погане передчуття.  

Навіть кілька слуг доєдналися до пошуків. Вони нишпорили по всій території, проте марно. Зоряна просто зникла. Невже вона втекла вночі, поки всі спали?

Я зупинилася перед Радимиром щойно ми опинились вдвох у холі, схрестивши руки на грудях. Він виглядав спокійним, навіть трохи задумливим, але мене вже охоплювало роздратування.  

— Ваша світлосте, можу я дещо запитати у вас?  

Він помітно ожив, розправив плечі, ніби очікував чогось приємного:  

— Звісно, моя панно, для вас — що завгодно!  

Але я продовжувала вдивлятися в його обличчя, намагаючись знайти хоч якийсь натяк на щирість. Чи міг він так добре грати свою роль переді мною? Чи все ж був закоханий?

— Скажіть мені чесно: навіщо вам все це? — мій голос звучав рівно, хоча всередині вже все кипіло. — Ви хочете позбутися когось руками князя? Чи, може, жадаєте чергового титулу? Якщо найближчим часом я стану герцогинею, я б хотіла знати про це завчасно.  

Його обличчя помітно змінилося. Похмурі брови зійшлися докупи, а в очах з’явилася тінь глибокого розчарування. 

Радимир швидко відвів від мене погляд і, буркнувши «неважливо», різко повернувся, прямуючи до виходу. Я ж стиснула губи й, підібравши поділ сукні, пішла за ним своїми маленькими, але швидкими кроками.  

— Ваша світлосте, — промовила я, сподіваючись привернути його увагу. Але він не зупинився.  

Йшов собі далі, ніби мене й поряд немає.  

— Пане Радимире, — повторила я трохи голосніше. Жодної реакції.  

Ну, все, сам напросився:

— Радимир!  

Він різко зупинився, а потім повільно обернувся. Його очі блиснули лукавим вогником, а на вустах з’явилася хижа і самовдоволена усмішка.  

— Я вже думав, що не дочекаюсь, панно, коли ви покличете мене по імені!  

Я не встигла відповісти — його рухи були несподівано швидкими. Сильні руки охопили мою талію, і я відчула, як спиною вперлася в холодний камінь стіни. Його тіло було всього за кілька сантиметрів від мого, а тепле дихання обдало шкіру.  

Я втратила звичну впевненість, видчуваючи роздратування і... ще щось, що я б не хотіла називати…  

Його губи були занадто близько, занадто спокусливо... Вони наближалися. Проте я різко повернула голову, ухиляючись. Тільки серце шалено гупало в грудях.  

— Ваша світлосте, ви порушуєте нашу угоду!  

— Не розумію, до кого звертається моя панно, — його голос був низьким, майже оксамитовим, із ледь вловимим жартівливим тоном.  

Радимир притиснувся мене до себе ще ближче, і я відчула крізь тканину сукні тепло його тіла. Його пальці ледь помітно пройшлися вздовж мого боку, змушуючи тіло реагувати всупереч розуму. Я затремтіла…

— Пане Радимире! — спробувала я вирватися, але він лише нахилив голову ближче до мого вуха.  

— Все ще «пан Радимир»? Хіба не «Радимир»? — його шепіт змусив мене здригнутися.  

— Радимире, негайно відпустіть мене! Це просто обурливо!  

Та він не поспішав. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, зупинившись на губах. Його пальці стисли сильніше мою талію, а тоді... В останню мить він раптово розтиснув руки і зробив крок назад, ніби нічого й не було.  

— Вибачте, — посміхнувся зухвало, — просто вирішив вас трохи подражнити, моя панно.  

Я спалахнула від обурення, але ще більше — від того, що частина мене справді хотіла дізнатися, що сталося б, якби він не відступив.  

— Як вам не соромно поводитися так нерозсудливо у вашому віці? — сердито пробурмотіла я, поспішно поправляючи сукню, хоча, здавалося, вона й не була надто зім’ятою.  

Але погляд Радимира підказував, що він бачив більше, ніж я хотіла б йому показати. Його губи ледь помітно сіпнулися, ніби він розважався з моєї реакції, хоча на обличчі все ще залишалася тінь тієї хижої усмішки.  

Я вже збиралася піти, але він раптом знову рушив уперед. Один великий крок — і ось я знову опинилася затиснутою між його тілом і холодною стіною. Тіло знову затремтіло…

— Цікаво, на скільки років оцінює мене панночка?

Я ледь вловила нотки гри в його тоні, але мозок вперто відмовлявся нормально працювати. Усе навколо, здавалося, зникло — залишилося лише його тепло, близькість і низький оксамитовий голос, що пробирав ледь не до кісток. 

Радимир нахилився ближче, і гаряче дихання лоскотало чутливу шкіру біля вуха. По спині пробігли мурахи, але це було не просто через холод або несподіваність. Щось глибше, тривожне й водночас п’янке змушувало мене завмерти.  

Внутрішній голос волав: «Відступи! Скажи щось різке!». Але тіло зрадницьки не слухалося. Здавалося, воно навіть забуло, як правильно дихати. Довелося докласти чимало зусиль…

— Д-двадцять дев’ять? — голос вийшов менш впевненим, ніж я хотіла, і я зробила спробу відвести погляд у бік, щоб не зустрічатися з його насмішкуватими очима.  

— Ні, — голос графа був спокійний, але я знала — він чекає, коли я продовжу.  

Я ковтнула.  

— Тридцять два?  

— Ні.  

— Невже тридцять п’ять?  

Він не відповів одразу. Спочатку я почула тихий, розважливий вдих, а потім його груди здригнулися від сміху — низького, небезпечного.  

— Не в той бік рахуєте…  

Його голос знову впав до майже шепоту, і коли він промовляв ці слова, губи ледь не торкнулися мого вуха. Це було вже занадто... 

Серце різко стукнуло в грудях, а по тілу пройшов новий сплеск жару.