Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

Разом зі мною вийшла й Зоряна. Дивлячись на неї, я ніяк не могла зрозуміти, скільки їй років. Обличчя здавалося молодим, але щось у її погляді, у спокійних, упевнених рухах видавало досвідчену жінку, яка бачила значно більше, ніж показувала.  

— А ви також лікар? — запитала я, коли ми з нею опинилися в холі.  

Зоряна посміхнулася й повільно сіла в крісло. Крім нас уже нікого там не було.  

— Ні, вельмишановна панно, я — та, хто робить князеві амулети, коли він іде у похід, або варить відвар, коли він збирається на бал, щоб ніхто не прокляв його там.  

— То ви…  

— Відьма, — сказала вона так просто, ніби це було щось цілком очевидне. — Так найчастіше мене називають.  

Я уважніше придивилася до неї. На мізинці лівої руки в неї був масивний перстень із темним каменем, що нагадував бурштин, але мав у собі щось… незвичайне. Він не відбивав світло, як звичайні коштовності, а, здавалося, поглинав його, ніби приховуючи всередині щось потаємне.  

Мене наче обсипало холодом. На мить здалося, що я чую віддалений шепіт — ледь уловимий, але такий, що змушує серце стискатися від незрозумілого страху.  

Я хмикнула, намагаючись зберегти байдужий вигляд, і сіла навпроти відьми. Намагалася дивитися безпристрасно, навіть трохи зверхньо, як мене вчила Лада. Але всередині мене все палало від цікавості та напруги.  

— І що ви можете сказати, як відьма?  

Зоряна різко зблідла. Її пальці, що лежали на підлокітнику крісла, ледь помітно здригнулися, ніби вона зусиллям волі стримувала себе.  

— Навряд чи вам це сподобається, панно, — прошепотіла вона, не підіймаючи очей.  

— Кажіть! Негайно!  

Зоряна вдихнула, підняла погляд і тихо, але впевнено сказала:  

— Поруч із графом я відчуваю… щось. Сутність. Вона темна, голодна, і її гнів пульсує, немов вона ось-ось розірветься. Їй потрібна кров. Вона вже стискає горло пану Радимиру, не дозволяючи йому говорити самостійно. Його вуста промовляють слова, але це не його голос. Це її голос, і вона робить кожне слово матеріальним. Та їй цього замало… Вона хоче більшого. Дуже скоро всі, хто оточують графа, почнуть помирати. В цьому домі не залишиться нікого живого.  

У мене похололо всередині. Я різко встала, глянувши на неї з недовірою. Але цього разу не просто через її слова. Я знала правду.  

Вона відчула присутність Готʼє де Сант Круа. Але вона помиляється. Він не жадає безладного кровопролиття. Він не вбиває всіх підряд. Йому потрібні лише нащадки Ярослава Златогорського.  

Я вже хотіла сказати їй, що вона не знає, про що говорить, але Зоряна раптом знову підняла голову, і її очі… Вони дивилися не на мене. Вони дивилися кудись поза мене, ніби крізь мене.  

— Хоча ні… — прошепотіла вона, наче сама собі. — Одна людина все ж виживе.  

Вона повільно підвелася. Її погляд був засклянілим, відстороненим. Я мимоволі обернулася. На другому кінці холу, даючи розпорядження слугам, стояв Володимир.