Читати книгу - "[уривок] Храмовий «празник», Штучна Тяма"

Закінчивши з кадилом, я рушив до них. 

Увійшовши, я все ж таки пожалкував, що на це підписався. У захристії страшенно тхнуло потом і алкогольним перегаром. Посередині, у білих трусах, стояли двоє високих, дуже вгодованих чоловіків із бородами до пупа — та, здається, і з пупа. 

— Допоможи зняти майку, — сказав Prado, який виглядав із захристії. 

Схоже, сам він не впорався, бо другий уже стояв без майки. Я рушив до нього, намагаючись дихати неглибоко і ні на що зайве не дивитися. 

— Давай скоріше, — підганяв він, схопивши майку знизу й потягнувши її вгору. Десь на середині вона застрягла — його руки далі фізично не підіймалися.

Я взявся за тканину двома пальцями. Волога. Мене пересмикнуло. Майка ніяк не зрушувалася з місця, затиснута під його волохатими пахвами. Намагаючись не притискатися, я підійшов ближче. Схопив з іншого боку, потягнув. Марно. Немов вона приклеїлася до його пахв.

— Мені важко тримати руки вгору, — обурився він. — Знімай швидше!

Я активніше почав стягувати, притискаючись до нього руками куди доведеться. Нарешті тканина піддалася. Я рішуче смикав її далі, і стягнув із голови. 

Далі Prado вже сам знімав її з рук.

— Можеш йти, — сказав він, і впустив майку на підлогу. — От диявол, з рук вибив! Підніми, мені важко нахилятися.

Я нахилився і тільки встиг схопити майку рукою, як…

— О Боже! — раптом вигукнув Lexus, який намагався дістати щось із верхньої полиці, а тепер падав просто на мене. 

Він не втримався і гепнувся своєю дупою прямо в моє нахилене обличчя, втиснувши мене в інше місце другого, що був якраз на тому ж рівні. Намагаючись не впасти духом, я вхопився руками за все можливе й неможливе. Встояти мені вдалося, але Lexus і далі завалювався на мене. 

Я притримав його за спину, щоб випростатися самому. 

— Бог врятував! — вигукнув він, лежачи в моїх обіймах.

«А мене, мабуть, прокляв», — сумно подумав я, відлипаючи від нього. 

— Можеш йти, — сказав Prado, порсаючись у вішалках з облаченнями.

Я вийшов із захристії. Хотілося перехреститися, помитися — забути. Забіг у вбиральню навпроти, спробував змити з себе їхній запах. Тим часом долинув хоровий спів — отже, прибув головний гість. Я швидко вийшов із вбиральні якраз тоді, коли у вівтар залетів іподиякон. 

— Кадило? — гукнув він. — Бачу!

Поговоривши сам із собою, він схопив кадило, поклав трохи ладану й швидко вибіг назад у вівтар. Я вирішив присісти на диван, чекаючи нових доручень. 

Приємний спів линув крізь двері у вівтар: до хору явно запросили нових співаків, щоб не вдарити обличчям перед архігостями. Сидячи на дивані, я притулився до стіни, заплющив очі й слухав піснеспіви. Голоси звучали гармонійно, жоден не вибивався — наче єдине ціле. 

«Це справжнє диво, — міркував я. — Вигадати щось, а потім самим повірили. Це ж наче зветься каузальною петлею?»

Я дістав телефон і написав своїй «Штучній Тямі»: «При яких розладах людина може щось вигадати, а потім переконати себе, що це правда?»

Шумно вийшли мої «припарковані» архімандрити у повному облаченні й поважно попливли до вівтаря. Я роздивлявся їхні червоні ризи, багато оздоблені бісером і золотими стрічками. Усе таке показове й урочисте, що лише підкреслювало, скільки праці простих вірян було вкладено в те, аби цей церемоніальний марш пройшов красиво.

До приміщення, де я сидів, почала підтягуватись зграя архієрея. Це був сигнал, що мені пора шукати інше місце: такі, як я, не мали права перебувати надто близько до подібної святості. 

— Зачиніть, будь ласка, за мною двері, — попросив я невисокого диякона, що стояв поруч. 

Він невдоволено глянув на мене, але я вже рушив до дверей і вийшов надвір. Ці двері можна було зачинити лише зсередини, зовні не було навіть ручки. Але я не переймався: якщо той диякон не зачине, це зробить хтось інший.

Наступним місцем, де я міг би чимось допомогти, було накривання столу. Зазвичай це робили в підвалі під храмом. Він був такий величезний, що там можна було б облаштувати парковку, але натомість там зробили кухню й навіть ланч-зону з двома диванами, розставленими буквою «Г». 

На попередньому храмовому святі ми з іподияконом розкурювали там кальян, увімкнувши старий касетний музичний центр. Було атмосферно й туманно: грав давній запис церковного хору, змішаний зі збіркою шансону, яку хтось залишив у центрі касети. Ми сміялися з того, як дивно звучали акафісти, поєднані зі словами про любов і «мужиков за жизнь и по понятиям». 

Я спустився в підвал і одразу потрапив у знайомий мені колективу — жіночок 60+. 

— Доброго ранку! Усіх зі святом! — гукнув я. 

Жіночки радісно загули, вітаючи мене у відповідь. З кухні визирнула альфа-жінка —  дружина ієрея, вона ж «матінка». 

— Ти прийшов! — радісно гукнула вона. 

Матінка мене любила. Я завжди їй допомагав, і навіть не збрешу, якщо скажу, що з усіх «чоловіків» лише мені вона довіряла сервірувати святковий стіл.