Читати книгу - "[уривок] Храмовий «празник», Штучна Тяма"

— Ба, я тебе залишу, мене вже кличуть, — сказав я. — Бачиш, де твої подруги?

— Так, я далі сама, йди, — впевнено відповіла вона, на секунду стиснула мою руку сильніше, а потім відпустила й пішла до подруг. 

Я провів її поглядом, помахав подругам, які мене не помітили, і побіг до іподиякона. 

Він був у святковому червоному стихарі з золотим орнаментом поверх чорного підрясника, і вже о восьмій ранку виглядав так, ніби добу не спав: очі червоні, чорне волосся розтріпане.

— Кому ти там махав, — спитав він, щойно я підійшов, але відповідь його не цікавила. Він був високим хлопцем із виразним носом, і приємною зовнішністю. — Допоможи мені. Треба прибрати двір, щоб можна було поставити три машини. Тільки-но дізнався, що припруться цілих три архімандрити. 

— Ого! — вигукнув я. — Це чого їх стільки принесло?

— Дізналися, що в нас з’явився новий спонсор, — мовив він, і ми рушили до бокового входу у вівтар. — І їдуть пожерти, подарунки отримати. Ти ж пам'ятаєш, коли в нас грошей не вистачало на опалення? Прихожани на службі стояли в куртках, жінки хоча б шапку могли вдягти, а діди вуха відморожували. Тоді ніхто з них і ногою сюди не ступав. Наче ми до якоїсь іншої єпархії відносимося.

— До якоїсь бомжацької, мабуть, — посміхнувся я.

— Саме так, — кивнув він і приобійняв мене. — Радий, що ти прийшов. І не лише тому, що я перекину на тебе половину своєї роботи. 

Ми засміялися разом і обійнялися. 

— Шуруй, наведи порядок у подвір’ї! — гукнув він і, відкривши двері до вівтаря, додав: — Три автівки, скоріш за все, «крузери» або «мерени» ML. Тож місця треба багато.

Він усміхнувся й зачинив двері зсередини. Я крутнувся на місці й окинув поглядом свої володіння. 

«Як краще розмістити три великі машини?» — замислився я. Виїжджати вони точно будуть рандомно, тож треба зробити так, щоб кожна могла заїхати й виїхати окремо, не заважаючи іншим. 

Це було завдання з зірочкою. Спершу я побіг і закріпив ворота, щоб вони випадково не відкрилися через вітер. Поки це робив, зрозумів, як саме треба розміщувати авто. Потім побіг до лав, що стояли вздовж стіни храму, й розігнав прихожан, які там сиділи. Переніс ці три лави до паркану на протилежному боці від храму й розмістив їх вздовж стіни. Відійшовши у кінець подвір’я, скептично глянув на свій план і був задоволений вибором паркомісць. 

Останнє, що залишалося зробити — принести старі покришки, щоб відмітити місця й уникнути ситуації, коли хтось випадково в’їде в стіну церкви.

Щойно я примостив останню покришку до стіни, як почув гудок — перший архімандрит на Prado заїхав у двір. Я вибіг у центр подвір’я й почав показувати руками, куди йому паркуватися. Зайнявши відведене для нього місце, він вийшов і суворо глянув на мене. Вибору не було — довелося підійти й узяти благословення. 

Отримавши ще по одному благословенню від власників Lexus і Volvo, я поспішив до бокових дверей вівтаря, обережно постукав і став смиренно чекати. 

— О! Якраз вчасно, — гукнув іподиякон, відчиняючи двері. — Заходь, допоможеш підготувати кадило. Мені вже треба бігти зустрічати нашого архіважливого гостя.

Він підморгнув мені й пропустив усередину. 

— Що робити? — спитав я, коли він зачинив за мною двері. 

— Та вугілля вже розігрівається, — сказав він, показуючи рукою на електричну плитку з розжареною до багряного спіраллю. — Слідкуй. Йому ще трішки. Сильно не треба, бо прах полетить у нашого архієрея. 

— Як говориться, dust to dust, — мовив я.

Ми рушили до вугілля. 

— І якщо хтось із архімандритів попросить допомогти облачитися — обов’язково допоможи, — він нахилився до мене й, посміхаючись, додав: — Вони у нас доволі крупно габаритні, і їм важко.

Залишивши мене з вугіллям, він побіг зустрічати важливих гостей. 

Це приміщення ще не було вівтарем, а щось типу передвівтарної кімнати. У повітрі стояв аромат ладану й свіжого хліба. Я побачив неподалік диван і сів. У мене розболілося плече, що було очікувано після таскання лав і покришок, але, засунувши руку під свій пуловер, я зрозумів, що шви не розійшлися, й з полегшенням зітхнув. 

Праворуч у проході з’явилися мною припарковані архімандрити й, не глянувши на мене, пройшли до захристії. 

«Оце він мене підставив», — подумав я, проводжаючи їхні широчезні спини.

Якщо я вже прийшов, то повинен був грати роль до кінця. Навіть якщо доведеться допомагати роздягатися або одягатися товстим, спітнілим і погано пахнучим бородатим чоловікам. 

Вугілля було майже готове, коли я почув гукання із захристії. 

«От лайно!» — подумав я, швидко схопивши щипці і перекладаючи вугілля до кадила. 

— Хтось є? — гукнули знову, і в отворі дверей з’явилося широке бородате обличчя. — Ти чого не йдеш, коли тебе кличуть?

— Прошу вибачення, отче, — гукнув я. — Треба було зняти вугілля, вже йду.

Він насуплено глянув на вугілля і кадило, наче незадоволений тим, що я не збрехав, і сховався у приміщенні.