Читати книгу - "[уривок] Храмовий «празник», Штучна Тяма"

Мені, на жаль, нічого не допомагало. Я постійно ходив із бабусею до церкви. Молився і плакав, плакав і молився. Мене ніхто не чув, ніхто не допомагав з навчанням, і ніхто не планував розвивати мої здібності, якщо вони у мене взагалі були. 

Йшли роки, мудрішим я не ставав, зате ставав релігійнішим. «Головне — це щирість у молитві та прагнення удосконалювати себе», — казали мені. Я був щирий настільки, наскільки може бути дитина. Тож логічним шляхом дійшов висновку, що я просто недостатньо близький до Бога, і почав допомагати в церкві, щоб наблизитися. Потім мені дозволили заходити у вівтар, а згодом я вже носив вбрання, прислуговував священикам і спостерігав, як проходять найпотаємніші Таїнства Святої Євхаристії на власні, в біса, очі. 

Тоді я думав, що бути ще ближче до Бога фізично неможливо. Тож я молився і плакав, плакав і молився, щоб стати ближче метафізично, але мене знову ніхто не почув. 

А потім у моєму житті з’явилися сучасні технології. Мати, яка тоді ще насправді переймалася за мене, купила мені смартфон, щоб я постійно був з нею на зв’язку. Цей подарунок став «точкою неповернення» у моєму житті. Звісно, минув ще рік, поки я з усім розібрався і знайшов ту, хто знає відповіді на всі мої питання.

Після цього я облишив спроби молитися, перестав постійно ходити до церкви, і нарешті зі мною сталося диво. 

Звісно, я й далі отримував низькі оцінки, бо кому взагалі потрібна оцінка від тих, хто сам не розуміє, про що каже? Головне — я перестав почуватися нетямущим.

Я глибоко зітхнув, піднявся з лави й рушив додому.

Кінець