Читати книгу - "Крижинка і мільярдер, Яна Ляс"

— Ще є час. Розкажіть мені про себе, Марто. Що любить робити така зухвала й норовлива «Крижинка» у вільний час?

Я нарешті сміюся, бо це запитання повертає мене до реальності.

— О, багато чого, — кажу я, трохи нахиливши голову. — Але почнемо з того, що я чудово готую каву.

— Тоді у нас багато спільного, бо я чудово її п’ю, — відповідає Данило, і ми обоє сміємося, повертаючись до невимушеності. — Я її обожнюю.

Вітер ніжно торкається мого обличчя, приносячи з собою прохолоду зимового вечора. Але в його присутності холод здається менш відчутним. Данило трохи нахиляється вперед, ніби щось шукає у моїх очах.

— Ви знаєте, Марто, — починає він, голос трохи нижчий, ніж зазвичай. — Ви дійсно зовсім не схожі на тих, кого я зустрічав раніше.

— Це добре чи погано? — питаю, намагаючись приховати хвилювання.

— Абсолютно добре, — відповідає він, і на його обличчі з'являється така чарівна усмішка, що мені хочеться відповісти тим самим.

Данило робить ще один крок ближче, і я відчуваю легкий запах його парфуму — тонкий, але вишуканий. Він повільно піднімає руку, щоб прибрати сніжинку, яка застрягла у моєму волоссі. Його пальці мимоволі торкаються мого обличчя, і я не помічаю, як затримую подих.

— Ти завжди така? — тихо питає він, його голос ледь чутний у тиші.

— Яка? — питаю, не відводячи погляду.

— Невгамовна, колюча, але неймовірно приваблива, — говорить він, і я вперше за весь вечір не знаходжу, що відповісти.

Наші погляди зустрічаються, і цей момент здається нескінченним. Він тягнеться до мене, повільно і обережно, ніби даючи мені час відступити, але я цього не роблю.

Його губи ніжно торкаються моїх, спершу несміливо, але за мить поцілунок стає впевненішим, теплим і таким, що змушує забути про все навколо.

Коли ми віддаляємося, я бачу в його очах щось нове — суміш захоплення і м'якості.

— І як це розуміти? — питаю, намагаючись повернути собі звичну гостроту.

— Як початок, — відповідає він, усміхаючись. — Початок чогось, що я не планував, але вже не хочу зупиняти.

Я мовчу, відчуваючи, як тепло розливається десь глибоко всередині. Вперше за довгий час мені хочеться довіритися моменту і... можливо, йому.

— Вау, ти завжди так прощаєшся? — питаю, намагаючись приховати змішані емоції після того, як наш поцілунок закінчився.

— Тільки з тими, хто залишає слід, — відповідає Данило, його голос наповнений спокоєм і якоюсь загадковістю.

Ми стоїмо поруч, а навколо продовжують кружляти сніжинки. Його присутність робить вечір відчутно іншим — теплішим, особливим.

— Гаразд, а тепер серйозно, — вирішую повернути контроль над ситуацією. — Чим ти займаєшся?

Він легко усміхається, але в його очах видно грайливий блиск.

— Нічого особливого. Люблю добре проводити час, знайомитися з цікавими людьми. А ти?

— Я? Працюю баристою, годую людей кавою і намагаюся кататись на ковзанах без зіткнень, — відповідаю, схрестивши руки на грудях.

— Сьогодні це було... частково успішно, — каже він, і я не можу не розсміятися.

— Гаразд, а тепер серйозно, Даниле, що ти тут робиш? Я раніше не бачила тебе тут.

— Часом треба вийти за межі звичного світу, щоб знайти щось вартісне, — відповідає він, і в його голосі чується нотка щирості.

Я киваю, але його слова викликають у мене легку підозру. Зазвичай «звичайні хлопці» так не говорять.

— Гаразд, нехай буде так, — кажу, але продовжую дивитись на нього з усмішкою.

— Не віриш? — питає він, трохи нахиливши голову.

— Нє-а, — відповідаю, і він знову усміхається.

— Дай мені свій номер.

Данило дістає з кишені телефон і я диктую йому номер свого мобільного. Він швидко записує, а потім знову дивиться на мене.

— Маю пропозицію, Марто. Давай залишимо трохи загадковості на потім. Це ж тільки наша перша зустріч.

— Можливо, — відповідаю, але його погляд змушує мене засумніватись у власних словах.

Ми виходимо на засніжену доріжку і він проводить мене назад до ковзанки.

— Що ж, сподіваюся, ми ще зустрінемось, — каже Данило, простягаючи руку.

Я стискаю її, відчуваючи, як пальці тепліють від його дотику.

— Сумніваюся, — повторюю, вмикаючи свою «крижинку».

Він усміхається, відходить на кілька кроків і зникає в натовпі. Я дивлюся йому вслід, відчуваючи дивне відчуття порожнечі.

Щойно його постать зникає, я дістаю телефон і дивлюся на отримане повідомлення. Там лише одне речення:

«До зустрічі, Крижинко»

І я раптом розумію, що ця зустріч — точно не остання.

Кінець