Читати книгу - "Крижинка і мільярдер, Яна Ляс"

— Якщо я така страшна, то чому ви ще досі тут?

— Мене зацікавило, чи можна розтопити вашу кригу.

Його слова змушують мене завмерти на мить. Цей погляд, серйозний і проникливий, ніби зазирає прямо в душу.

— Може, я і не крига, — кажу, ковтаючи клубок у горлі. — Просто не кожен має право перевіряти.

— Значить, треба заслужити? — його голос стає трохи нижчим, теплішим, і мені не подобається, що це змушує мене почуватися ніяково.

— А ви що, завжди шукаєте собі виклики?

— Тільки коли виклик вартий зусиль.

Ми мовчимо кілька секунд, ковзаючи поряд один з одним. Навколо чути сміх дітей, дзвін ковзанів і приглушену музику, але цей момент здається абсолютно відокремленим від усього світу.

— Ну добре, учню, — порушую я тишу, намагаючись перевести розмову на легший тон. — Як щодо того, щоб перевірити, чи зможете ви зробити ще одне коло без падіння?

— А ви будете суддею?

— Звісно. Я ж «жорстка любов», пам’ятаєте?

— Пам’ятаю, — киває він, дивлячись прямо на мене. — І саме це мені подобається.

Ця його репліка змушує мене почервоніти, але я швидко ховаю це за жартом.

— Тоді вперед. Покажіть, на що здатні.

Данило знову пускається вперед, і я ловлю себе на тому, що всміхаюся. Цей вечір явно вийшов за рамки звичного, і вперше за довгий час я відчуваю, як у серці загоряється цікавість.

Данило повертається до мене після кількох невпевнених, але успішних кіл. Його обличчя ледь помітно світиться задоволенням, хоча він явно намагається це приховати.

— Ну, як вам? — питає, спираючись на бар’єр біля краю ковзанки.

— Досить непогано, — погоджуюся, підперши підборіддя рукою. — Ви навіть не впали.

— А хіба це не ваша заслуга? — його голос теплий, але в очах грайливий блиск.

Я лише усміхаюся у відповідь, і раптом помічаю, що на ковзанці стало значно менше людей. Зима, хоч і чарівна, але не всім до душі холод в такий пізній час.

— Холодно? — питає Данило, помітивши, як я натягаю шарф щільніше.

— Трішки, — визнаю я, хоч насправді це більше від хвилювання, ніж від погоди.

— У мене є ідея, — каже він і несподівано простягає руку. — Пішли.

— Ви що, серйозно? — здивовано питаю, але його впевнений погляд змушує мене прийняти пропозицію.

Ми знімаємо ковзани й виходимо за межі ковзанки. Виявляється, неподалік парку є невеличкий затишний павільйон, прикрашений вогниками, де продають гарячий чай і глінтвейн.

— Два глінтвейни, будь ласка, — звертається Данило до продавця.

— Два? А якщо я не п’ю? — дражню його.

— Тоді доведеться випити обидва за вас, — каже він і підморгує.

Ми сідаємо за один із столиків у кутку павільйону, подалі від інших відвідувачів. Я вдихаю запах прянощів і гарячого напою, і на мить відчуваю себе абсолютно спокійною.

— Ви завжди такі впевнені в собі? — питаю, щоб порушити мовчання.

— А ви завжди такі саркастичні? — відповідає він, піднімаючи брову.

— Це моя суперсила, — усміхаюся я.

— А я думав, що ваша суперсила — це здатність створювати крижинки навколо себе.

— Ну, як бачите, не зовсім. Інакше ми б зараз не сиділи тут разом.

Данило злегка нахиляється вперед, і я відчуваю, як його погляд ніби обіймає мене.

— Я радий, що ми тут. Ви маєте особливий дар, Марто. Ви не така, як усі.

Я зітхаю, намагаючись приховати, як його слова торкаються мого серця.

— А ви, мабуть, говорите це всім?

— Ні, — тихо відповідає він. — Лише тим, хто справді особливий.

Ці слова звучать так щиро, що я не можу стримати усмішку. Ми ще довго сидимо, розмовляючи про все і нічого, і я ловлю себе на думці, що цей вечір міг би тривати вічність.

Ми вже допиваємо наш глінтвейн, коли Данило піднімає чашку і вдивляється в її дно.

— Щось там шукаєте? — запитую з легким сміхом.

— Ні. Просто думаю, що варто було б ще замовити. Чи вас вже можна вважати «достатньо зігрітою»? — його голос звучить тепло, але я бачу іскру грайливості в його очах.

— Можливо, — відповідаю, розправляючи шарф. — Або я просто починаю звикати до холоду.

Він усміхається, наче знову щось задумав.

— У мене є пропозиція. — Данило піднімається і простягає мені руку. — Ходімо далі. Я покажу вам місце, яке ідеально підходить для таких вечорів.

— Ви впевнені, що це безпечно? — питаю, але все ж беру його руку.

— Тільки якщо ви обіцяєте не кусатися, — відповідає він з усмішкою.

Ми виходимо з павільйону й рушаємо через парк. Навколо блистить сніг під місячним світлом, а навколо нас — лише тиша, перервана нашим кроками.

— І де це ваше чарівне місце? — питаю після хвилини мовчання.

— Терпіння, Крижинко, — знову звучить це прізвисько, але цього разу в його голосі чутно тепло.

Нарешті ми зупиняємося перед невеликою альтанкою. Вона стоїть посеред парку, прикрашена вогниками гірлянд, які створюють м’яке світло. Данило жестом запрошує мене зайти всередину.

— Ви часто приводите сюди дівчат? — питаю, дивлячись на нього.

— Ніколи. Ви перша, — відповідає він серйозно.

Ця фраза вибиває мене з рівноваги, і я відчуваю, як моє серце починає битися швидше.

— Чому я? — питаю, ніби сама у себе.

Данило стоїть ближче, ніж будь-коли за цей вечір. Його погляд здається таким глибоким, що я боюся потонути.

— Мабуть, тому що ви не така, як інші, — відповідає він, і його голос звучить так щиро, що я не можу цьому протистояти.

Я намагаюся відповісти щось дотепне, але губи ніби застигли. Він простягає руку, щоб поправити мій шарф, який трохи заплутався. Його пальці мимоволі торкаються мого обличчя, і я помічаю, як затримую подих.

— Ви замерзли? — питає він, але в його голосі чутно щось більше, ніж просто турботу.

— Мабуть, ні, — відповідаю я тихо.

Його очі затримуються на моїх ще на мить, а потім він несподівано всміхається і відходить на крок.