Читати книгу - "Цвіркун, Steiner"

Близько четвертої ранку мене розбудив гучний звук. То було цвіркотіння. Воно було настільки гучним, що в мене почала боліти голова. В ту ж мить пролунав скрип дверей. Сівши, я почала свердлити поглядом двері, що повільно відчинялися. Скрип продовжувався деякий час, після чого з темряви вигулькнула рука з ножем, що відбивав місячне світло. Вона схопилася за край дверей, зупинивши їх. Почулися повільні незграбні кроки. З-за дверей вийшло щось схоже на голову. Коли пролунало ще кілька кроків, то стало зрозуміло, що це була мама. Але щось було не так. Придивившись, я заклякла. Знизу обличчя висіло волосся та стікала кров з її лоба. Трохи вище були її очі, а ще вище — зуби з обережно розрізаними щоками від рота до очей. Мене почало нудити. Страх та незнання, що робити далі, охопили мене. В той момент мені здавалося, що загину, що це і є той жахливий кінець, про який всі говорили. Все моє тіло почало трусити. Її повільні кроки продовжувалися деякий час, поки вона вона не змогла дивитися прямо на мене. Її тіло не було видно в темряві, лише її довгу білу шию, що підтримувала перекручену голову. Раптом цвіркуни затихли. Натомість прозвучав неприродно скреготливий голос матері в унісон з моїм серцебиттям:

— Він завжди був тут. Ще не час, але ти не хвилюйся. Скоро ми всі будемо разом.

Двері почали зачинятися з тим же скреготом. Я сиділа непорушно, допоки двері не зачинилися зовсім. Шок та стрес не давали мені думати ясно. Тим не менш, без роздумів, наче на автопілоті, взувши пару кедів, моє тіло перелізло через вікно.

Без спогадів того, що трапилося далі, я опинилася біля будинку Вероніки. Але на стукіт та дзвін у двері ніхто не відповів. Без кращих ідей, мені здалося найкращим рішенням піти до міста. Після десяти хвилин ходьби я вже була у приміській торговельній частині міста. Згодом, переді мною, хтось, схожий на Вероніку та якийсь хлопець увійшли в перевулок. Побігши за ними я, після повороту, вигукнула до неї.

— Я так рада тебе бачити! Мені потрібна допомога, ти мабуть не повіриш, але щось дивне відбувається з мамою...

Вона повернулася до мене зі скляним поглядом, та виразом сповненим презирства на обличчі. Хлопець з шаленим поглядом уважно дивився на мене. Він був одним з тих знайомих з-за міста, з якими Вероніка мене знайомила.

— Ти не отримаєш чого хочеш. Я заберу у тебе все. — сказала вона.

— Я не розумію про що ти... Я ж не хотіла тобі зла! — на мої очі почали навертатися сльози.

— Давай, — наказала вона, простягнувши руку до хлопця.

Він дістав ножа та віддав його Вероніці.

— Ні... Ти ж... Не серйозно? — я почала повільно відходити від неї в очікуванні найгіршого.

— Я вже позбулася цим однієї проблеми... — сказала вона, проводячи пальцем по лезу, вкритому кров’ю.

Тоді Вероніка підвела ножа до свого обличчя та, проштрикнувши, почала повільно проводити ним угору від губи до ока. Зуби, що обливалися кров’ю, можна було побачити крізь цей акуратний розтин. Вони почали деформуватися та повертатися назовні. Я відчула різкий біль у грудях. Мені стало важко дихати. Паніка мене полонила та почала керувати моїм тілом.

— Бачиш? Я маю бути на твоєму місці! Я краща за тебе! — заревіла вона.

Вона почала гучно сміятися та впустила ножа. Це був мій шанс. Я бігла не спиняючись, але не мала часу подумати, куди саме, тому скоро знову опинилася біля свого будинку. Біля нього стояло поліцейське авто. В той момент некерований страх відступив, і мій розум частково прояснився, але сил в мене вже не було. Я не розуміла, що коїться та боялася, що мені ніхто не повірить.

Було помітно, що автівка була пуста, а двері в дім були відчинені. Найкращим варіантом мені здалося шукати допомоги в поліції. Підійшовши до вхідних дверей, та, оглянувши все всередині, я гукнула, спитавши, чи там хтось є.

Мертва тиша була гучнішою за мій крик. Від кімнати до кімнати моє хвилювання збільшувалось, але й заодно надія знайти там хоч когось. На вході до кухні почало звучати приглушене чавкання. Жоден м’яз у моєму тілі не піддавався. Несамовитий жах охопив мене та забороняв видати навіть найменші звуки, що можуть привернути увагу того, що було за стіною. Лічені секунди відчувалися довшими за десятки хвилин. Але я мусила йти далі. Якщо був найменший шанс на порятунок, то варто було схопитися за нього.

Я підійшла та заглянула у кухню. Жаль про скоєне одразу поглинув мене. Камінь впав у моїх грудях від картини, що розвивалася переді мною. Там були два тіла, а над ними те, що донедавна було моєю матір’ю. Вона стояла на чотирьох, повернута спиною догори. Сам же хребет прорізався своїми відростками назовні. Її тіло було ненормальних пропорцій, що лише посилювали усю гротескність її образу. Голова, вкрита розрізами, була повернута ротом донизу, та зубами, що, у формі трубки, впилися в шию поліцейського та повільно пожирали її. Інший же лежав із відтятою головою, що лежала поруч з ним. Уся кухня була пофарбована в червоне.

— АХ! — я зойкнула та впала додолу, одразу відповзаючи назад до стіни.

«Мати» припинила свою трапезу. Її зуби почали повільно втягуватися всередину. Мені було складно контролювати своє дихання та здавалося, що от-от задихнуся. Вона повернула голову до мене. З її горла почало долинати хрипіння та булькання, так, наче вона намагалася щось мені сказати. Клубок підступив до мого горла. Я приклала усіх зусиль, щоб встати на ноги та чимдуж побігти до виходу.

Вероніка стояла на тротуарі з тим хлопцем. Вони чекали на мене.