Читати книгу - "Цвіркун, Steiner"

Людей було менше ніж зазвичай, але не було зрозуміло, з чим це пов’язано. Всі виглядали напрочуд стурбованими, не говорили голосно та дивилися в різні боки, так, наче їх хтось переслідував. Схожа картина панувала і в класі. Тривожні обличчя ледь не за кожною партою. В класі Вероніка почала:

— Слухай Анно, ти теж відчуваєш, що щось не так?

— Ні... А що таке?

— Про це зараз багато хто говорить. Люди вважають, що скоро трапиться щось погане.

— Так, я помітила, що багато хто себе якось дивно поводить. До чого ця схвильованість?

Вона відвела від мене погляд. Задумавшись, вона пройшлася поглядом по класу.

— Не знаю, але я теж це відчуваю. Це важко зрозуміти, але я хочу поїхати звідси. Щоправда, батьки проти цього і не сприймають мене всерйоз, — її обличчя було сповнене безнадії та роздратування.

— Знаєш, не те, щоб я не вірила, чи, радше, не довіряла тобі. Але ти мусиш зрозуміти, що насправді немає ніяких причин для цієї схвильованості. До того ж ти завжди можеш покластися на мене, — я поклала руку їй на плече.

— Ти брешеш, — відрубала вона з відразою — Ти мені не віриш, бо ти та сама! — вона відштовхнула мою руку.

— Ай! Про що це ти?

— Я все зрозуміла, ти не чуєш їх,.. Тому ти така! Я знаю, хто ти! Я бачу правду!

Її шалений погляд літав по класу, час від часу зупинявшись на мені.

— Вероніко, можеш пояснити, про що ти говориш? Я тобі ні про що не збрехала!

— Нам нема про що говорити, — відповіла вона, після чого взяла сумку та побігла у коридор.

Я була в повному ступорі. Мені було не зрозуміло, про що вона говорила. Але вона була такою грубою, що в мене зовсім відпало бажання в цьому розбиратися. На мою думку вона мала б вибачитися переді мною за таке.

— Ви бачите? Це скоро трапиться! — вигукнув один хлопець з класу.

— Про що це ти?

— Ти що, не розумієш? Нам не втекти! Скоро це звучання поглине нас всіх! — додав інший.

— АААААХ! Ми скоро будемо там! Ми всі будемо там! — заволала одна з дівчат, впавши додолу.

— Воно вже тут! Скоро ми теж будемо такими!,

До неї приєдналися й інші.

— Кличте вчителя! Їм треба до лікаря!

— Треба звідси валити, поки можемо, — сказав один з хлопців іншому.

Після цього деякі учні забрали свої речі, та пішли з класу. Спостерігаючи за цією картиною здалеку, в мене також з’явилося бажання повернутися додому, але щось мені підказувало, що цього краще не робити. Дивне відчуття тривоги через подію, що мала трапитися, поволі мене поглинало.

Виснажливий шкільний день добіг кінця. Стурбованість та сильне бажання кудись втекти також дісталися й до мене. Мені було невідомо, чому це відчуття почало переслідувати й мене, але й не дивно після таких подій відчувати подібне, тому я дійшла висновку, що просто була втомлена.

Мати знову готувала вдома, через що апетитний запах знову вдарив мені у ніс.

— Привіт, ти знову готуєш?

— Так. Сідай, щоб поїсти, — сказала вона монотонним голосом, від якого мені стало дещо моторошно.

— Все добре? Ти якась сьогодні дивна.

— Все чудово, — відповіла вона, не змінивши свою інтонацію.

— А тато досі не повернувся?

Вона мовчки продовжувала нарізати овочі. Мене досі хвилювала різка зміна поведінки мами, але зараз взагалі не було зрозуміло, що у неї на думці. Невже вона не переживає за батька?
Протягом їжі я обдумувала це питання, і, опісля, пішла поставити тарілку в умивальник. В ту ж мить стало помітно, як вона, нарізавши овочі, почала розрізати шкіру на своїх пальцях. Рани були глибокими. Овочі на дошці були пофарбовані в криваво червоний колір як і сам ніж. Відійшовши від умивальника я знову спитала:

— Справді все гаразд? Може тобі недобре? — у мене почав тремтіти голос.

Вона повернулася до мене. Її очі були неприродними, неначе дивилися в нікуди. Все ж, цей страхітливий погляд копирсався всередині мене, сколихуючи мою свідомість. Вона почала повільно крокувати до мене. Звуки кроків супроводжувалися капанням крові з її руки. Мої ноги почали мене підводити. Чомусь, вона була вищою ніж зазвичай. Схилившись, вона, як і її тінь, нависли наді мною. Її лице було дивної форми, а риси обличчя були деформовані та набували чудернацьких форм. Якщо почати вдивлятися в її очі, то вони б, мабуть, змогли пожерти з голови до ніг. Я опустила голову майже одразу і разом з тим відчула шалений жах, що пробирав до кісток. Вона поставила ще одну порцію їжі на стіл.

— Не варто бути голодною. Молодому організму потрібно добре харчуватися. Тобі ж треба ще вчитися сьогодні, Анно. Буде важко це робити на голодний шлунок, — сказала вона зі спокійним голосом, що викликав у мене мурашки.

Мати почала далі нарізати овочі. Мені вдалося непоміченою повернутися до своєї кімнати. Мене охопила паніка. Обдумавши десятки планів та ідей мені, зрештою, було занадто лячно робити щось інше, окрім як сидіти у своїй кімнаті. Через кілька годин прозвучали кроки за дверима. Я прислухалася до кожного скрипу підлоги із побоюванням, що вони зупиняться. Зрештою кроки пройшли повз кімнату та скінчилися стуком дверей до батьківської спальні. Через надмірне виснаження та весь цей стрес я майже одразу після цього звалилася на ліжко та заснула.