Читати книгу - "Різні, Anael Crow"

Їхні великі очі широко відкриті. Ми називаємо пупсів «вартовими». Ось такий нехитрий винахід. Вітер гойдає потворні іграшки, а вони хриплять і ревуть, вселяючи у чуючих забобонний страх. Ніхто з цих боягузів не намагається проникнути вглиб лісу. Ніхто й близько не підходить до наших будинків, бо іграшкові «вартові» ніколи не сплять.

Так-так, чуючі – боягузи. Їхні очі завжди широко розплющені, як у надтріснутих пупсів, але вони нічого не бачать. Вони й гадки не мають про те, з якою зневагою ми дивимося їм в обличчя. Не тому, що ми такі сміливі, а просто тому, що можемо бачити. Примари під самісіньким їхнім носом, здатні дати непроханим гостям хорошого копняка.

Авжеж, чуючі шарахаються від кожного шереху. Але дещо в них є таке, що мені й самій хочеться мати – уміння чути.

Мені вельми хочеться знати, про що вони говорять – ці дивні люди, такі схожі і водночас не схожі на нас. Може, якщо б  я почула їхні голоси, то зуміла б їх зрозуміти. Не думаю, що це так уже й складно – розуміти один одного. Просто треба дуже й дуже постаратися.

Хоген

Ніхто при здоровому глузді не ходить у Плакучий ліс. Кажуть, там живуть привиди немовлят. Дідусь розповідав, що коли його батькові було приблизно стільки, скільки мені зараз, на тому місці був залізничний переїзд. Це було прокляте місце. А все через те, що одного разу шкільний автобус застряг поперек рейок. Автобус повний дітей, що їхали до школи. Дітей з рюкзаками, набитими зошитами та підручниками. І поїзд змів їх за мить! Розірвав на частини, розкатав у коржик. Усі вони загинули у тій жахливій аварії.

Відтоді на переїзді почали відбуватися чудасії. Варто було якійсь машині застрягти поперек рейок, як невидима сила виштовхувала її на узбіччя. Подейкували,  що це примари тих загиблих дітей допомагають живим уникнути нового зіткнення.

Пізніше переїзд закрили, і ліс привласнив його собі.

Така от історія. Але дід у неї вірив. Йому вдалося розшукати старе залізничне полотно в густих заростях терну. Тоді він пригнав тачку і поставив її рівно поперек сталевих рейок. А наступного дня вона вже лежала поруч, повалена на бік.

Загалом її міг відкинути убік будь-хто – ведмідь чи лось. Тож для чистоти експерименту дід повернув тачку на колишнє місце та обсипав мукою. Аж надто йому хотілося довести, що на старому залізничному переїзді все ще орудують примари. Він просидів там цілий день, але старий візок  навіть не ворухнувся. Дідові нічого не залишалося, як повернутися на те саме місце наступного ранку, оскільки вночі затримуватися в лісі небезпечно. (Звичайно, тоді цей ліс викликав значно менше побоювань, ніж зараз – Плакучим він став набагато пізніше, і з цим не пов'язано жодної історії. Просто якогось дня він заголосив у сто горлянок. Але в ті часи люди боялися зовсім не примар, а зустрічі з голодним вовком, що вистежує здобич.)

І що б ви думали? Клята тачка знову лежала на боці, обліплена відбитками дитячих долонь! Їх було не один, не два, а більше десятка!

Відтак мій дід свято увірував у привидів. Бувало, він навіть приносив їм частування – печиво та яблука – і залишав на тому самому місці. До наступного дня смаколики  пропадали безвісти.

Не думаю, що до всіх наступних подій дідусь має хоч якесь відношення.          Одного разу добрі примари дітей, які загинули на залізничному переїзді, назавжди вирушили на Небеса, й їхнє місце зайняли інші, що казна-звідки взялися. Їх не можна було задобрити – вони не приймали дарів і дозволили тачці залишатися поперек рейок, поки вона не вросла в землю. Вони не залишали після себе слідів, зате наповнили ліс такими жахливими хрипами і стогонами, які будь-кого можуть звести з розуму.

Дідусь не винен у тому, що ліс прокинувся. От тільки мене чомусь не полишає відчуття, що всі ці явища якось пов'язані. Але скільки б я не нашорошував вуха, скільки б не розмірковував, в голову нічого не приходить. Наче щось постійно вислизає з уваги. Щось  важливе, чого не можна побачити.

Загалом я радий, що в цілому світі більше не  лишилося шкільних автобусів, які можуть застрягти на залізничному переїзді. Та й на біса вони здалися, якщо до школи можна шапкою докинути – у кожному поселенні є такий заклад, від якого за версту верне. Там вчать того, що Земля колись була кругла, що в молекулі води два атоми водню та один кисню, що за давніх часів племена етрусків населяли Апеннінський півострів… Але яка мені від того користь? Я навіть не знаю, де знаходяться ці Апенніни! Туди не ходять кораблі та поїзди теж. Все це залишилося у далекому минулому – у ті часи, коли люди не натикалися на невидимі перепони. Коли автомобілі не врізалися у невидимі стіни, а кораблі – у невидимі перешкоди. Тепер ніхто не залишає поселення, аби подорожувати, аби подивитися світ, оскільки багато чого у ньому все одно  залишається для нас невидимим. Звичайно, дещо ще можна почути, але як би мені хотілося на це подивитися! Натомість, всі ми живемо ізольовано, залежимо тільки від себе, і ніхто нікуди не прагне бігти.

Я тут попитав своїх друзів… Ніхто не хоче бачити  того, що незриме. Всі вони з упевненістю стверджують, що там приховано щось жахливе, невимовно кошмарне, від виду чого можна вмить віддати кінці. І ніхто з них не вірить у зрячих – людей, які відрізняються від нас лише тим, що можуть все бачити. Абсолютно все!

– Гей, Хоген, ти віриш у ці казки? – кажуть мені друзі. – Зрячих не існує!

–  А як же усі ті невидимі речі, до яких можна доторкнутися, але не можна розгледіти? Звідки вони взялися? Хто їх змайстрував, якщо не зрячі?

– Ти такі бачив?

– Ні, але дідусь…

– Твій дід давно схибнувся!

– А як же невидимі мури?!

– Це і є кінець світу, Хоген! Все, що за ними, – ілюзія та й годі!

Можливо, вони мають рацію. Можливо, я справді вірю в те, чого насправді не існує. І краще б я приділяв більше часу урокам. Вірив тому, що кажуть дорослі. Але всі шкільні знання – пережитки минулого, до якого ніколи не буде вороття. Земля більше не кругла, а звідси нема куди податися.