Читати книгу - "Загублена рукавичка, Ангеліна Кріхелі"

— Ти серйозно? В середині грудня? Думав, так тільки мені «щастить».

— А чому ні? — усміхнулася Марта. — Мій батько завжди радий, коли знаходить людину, яка не боїться роботи, а з квартирою взагалі легко. Тітка запитувала мене, може, я когось знаю, хто шукає. Я, звісно, не можу гарантувати, але точно можу поговорити.

Андрій лише мить стояв, дивлячись на неї, спочатку не вірячи своїм вухам. Після кількох секунд мовчання він важко зітхнув і сказав:

— Ти серйозно? Це здається надто хорошим збігом.

— Ти думав, що рукавичка буде єдиною несподіванкою сьогодні? — весело додала вона. — Новий рік — час чудес, чому б і не так?

Андрій не міг стримати посмішку. Все не так погано, як здавалося. І хоча це все відбувалося майже як у кіно, він розумів — іноді навіть у найменших моментах можна знайти шанс на зміну життя.

Він йшов додому, і раптом захотілося зайти в храм. Сніг м'яко хрустів під ногами, а місто навколо виглядало таким спокійним і тихим, що він просто не міг пройти мимо. Відчуття, що щось в його житті змінилося, було настільки сильним, що не міг не подякувати. За все: за знайдену рукавичку, за несподівану зустріч із Мартою, за те, що цей день не став ще одним розчаруванням.

Кроки в храмі були тихими, лише відлуння власних думок лишалося гучним у голові. Він стояв біля ікони, на яку дивився з усіма тими емоціями, що накопичилися за останні дні. «Не знаю, чому, але все це відчувається, як знак. Можливо, добра у світі дійсно більше, ніж я думав.»

Ніхто не вчив його молитися. Тому Андрій закрив очі та тихо, майже пошепки, подякував усім святим, що зберігають людей. За те, що іноді навіть випадкові добрі вчинки можуть принести більше, ніж очікуєш. Він не вірив у дива, але це було чимось дуже схожим на одне з них.

Здавалось, що тепер усе може змінитися: робота, житло, і навіть він сам. І хоча це може бути простим збігом, відчуття, що добрі справи рано чи пізно повертаються, все одно залишалося з ним. На виході з храму відчув дивну легкість, наче якийсь важкий тягар з нього зняли. Не обов'язково чекати великого чудесного моменту. Іноді все починається з маленької рукавички.

Увечері, окрилений новими можливостями, Андрій не міг не написати Марті. Вирішив уточнити, що вона дізналася від тітки, і чи можна було б зустрітися завтра.

«Привіт, Марто! Дуже дякую ще раз за твою допомогу! Ти дізналася, що сказала твоя тітка? Як там з квартирою?»

Відповідь не змусила себе чекати.

«Привіт! Тітка тільки «за», вона буде рада, якщо ти зацікавлений. Можемо завтра зустрітися і все обговорити. Ось тільки з батьком ще не встигла поговорити — він поки зайнятий на роботі. Але я тобі дам знати, як тільки він вільний. :)»

Прочитавши повідомлення, відчув, як хвилювання змішалося з радістю. Він не міг не посміхнутися. Завтра все стане ясним, і з квартирою, схоже, питання вирішиться. Але от з роботою… Не міг не занепокоїтися. Що, як батько Марти не погодиться? Що, як він залишиться з квартирою, але без засобів для того, щоб її оплачувати?

Від цієї думки серце Андрія трохи стиснулося. Він, звісно, був готовий до будь-яких варіантів, але це не змінювало факту, що йому все одно потрібно знайти роботу. І не просто роботу, а таку, щоб забезпечити себе. Після того, як втрапив у цю ситуацію з житлом і без стабільного доходу, думка про те, що все може залежати від нього самого, стала тиснути.

Але поки що вирішив не переживати зайвий раз. Завтра дізнається більше, а сьогодні можна трохи відпочити. Зміни насправді вже почалися, і він відчував, що вони не зупиняться на квартирі. Щось неминуче, і він обов'язково з цим впорається.

Наступного дня Андрій, зібравши всі сили на зустріч, попрямував до парку. Він нервував, але чекав на Марту. Вона вже стояла поруч із автівкою, усміхаючись і махаючи йому рукою. Разом вони поїхали до її тітки, де, за її словами, могла бути квартира, яка підходить.

Приїхавши до невеликого будинку на околиці міста, Андрій відчув, як тривога стискає його груди. Вони піднялися на другий поверх і за кілька хвилин опинилися в маленькому коридорі з дверима, що вели до квартири. Тітка Марти вийшла їм назустріч — енергійна, середнього віку жінка з веселим виразом обличчя.

— Ось, тут все просто, але затишно, — сказала вона, відкриваючи двері. Відразу потрапили до кімнати з невеликою кухнею, ліжком, стареньким, але зручним диваном і маленьким столом. — Хоч і простенька, але за таку ціну — це вже знахідка.

Андрій, оглядаючи квартиру, відчув певне полегшення. Вона справді була недорога, і навіть із його обмеженими можливостями здавалася кращим варіантом, ніж він очікував.

— Дуже добре, — мовив він, намагаючись виглядати впевнено. — Але у мене є питання... Я міг би внести лише одну оплату на перший місяць? На жаль, на оплату двох місяців немає грошей.

Тітка Марти з підозрою поглянула на нього. Вона, мабуть, вже чула не один подібний запит від людей, які не були готові до довгострокових зобов'язань.

— Чим же ти збираєшся розраховуватися далі? — запитала, прискіпливо дивлячись на протеже племінниці.

Андрій збентежено почервонів, відчувши, як кров приливає до обличчя. На мить задумався, не знаючи, що відповісти. Втім, Марта швидко втрутилася: