Читати книгу - "Камінний мірошник, Іван Леонтійович Ле"

— В граматку? — докінчив Остап Удовиченкову фразу.

— Та таки й таке. Майже... Так, бач, ти...

— Облиште, Федоре, — обережно хтось спинив збоку.

Та Остап переможно посміхнувся, перепитав:

— Мабуть, у божевільні зарахували?.. — і зітхнув.

Остапа не здивуєш таким відкриттям. Він гаразд розумів, що не минути йому цього, розумів, ідучи в чагарники, що селяни скажуть про нього. Бо селянин у своїй масі — він загрубілий консерватор. Найвищий закон життя у нього — традиція, батьківські, дідівські втоптані стежки. І хто звертає з цих стежок, хто шукає манівців, той, коли не злочинець, так божевільна людина.

Остап зрозумів, що його до божевільних прилучили і тільки жаліють. Та й те сказати: чи знають вони його ближче, як свого сусіду? Ні, не знають. І змолоду жив не по-людському, по наймах десь тинявся — ніхто його розпізнати не міг. Так собі, босяк не босяк, та й на хазяїна не схожий. А одружився — війна почалася, в полон потрапив. Тільки як повернувся, то перекинулися кількома словами і зрозуміли, що «недурний». Та й тільки ж то. А поговорити з людиною, що світа бачила, усякий селянин жадає, не без хитрої думки випитати щось йому цікаве.

І розмови почалися. Скільки за цей час набралося неговореного! Такі думки свердлили голову. І соромно було їх думати, і відмовитися важко. Щось було в Остапові від більшовиків, тому й зчепилися люди говорити з ним.

Голодування було вихідним пунктом. Чому це раптом так воно настигло і неодмінно тоді, коли більшовики пішли потоптом через віру, кинули самі молитись і радять іншим? Одинокому нужденному селянинові треба було знайти оцю страшну розгадку, щоб виправдати голодування, лихоліття.

Євангеліє.

Тільки воно в устах усяких юродивих Мокрин та безглуздих Омельків Назаренків пояснювало подію. Воно лякало страшними пророцтвами, обіцяло остаточну і безповоротну загибель чи то вірних, чи невірних, воно слало прокляття всім, не знати з якої провини. Євангеліє примушувало ненавидіти тих, хто прогнав чи перестріляв цих павуків-панів, що вічно смоктали з селянина орендне, подушне, поземельне. Смоктали, щоб росло пузо, тримали його, селянина, у бруді і темряві. Євангеліє виправдувало панів. А голодування євангеліє розгадало...

— Дурниці ото все, повірте мені. Їй же совісті, брехня попівська. Євангелія собі зовсім не про те говорить. Спасибі навіть нема чого казати людям, що її написали. І зовсім там понаписувано не те, щоб невдачі наші у незрозумілих тих словах розгадувати. Пани давно вже плюнули на євангелію і тільки для нас її лишили, щоб дурнішали...

— Але ж там сказано: «І мор, і глад... »

— Так, вірно. Там це справді сказано, що мор і глад посилатиме хтось за гріхи, звісно ж таки, на бідноту. Он я був у Німеччині шість років, — розповідав Остап. — Я бачив там отаких самих, як і ви, нужденних селян. Бачив, що і вони, як і ви, ще й досі ходять по церквах і, мабуть, не скажу вже достотно, aлe моляться, читають євангелію хоч зрідка. Є такі. А пани, поміщики замінюють євангелію іншим, не забувають за ниву. У поміщика нива — то його бог, а агрономія — справжня основна євангелія. Ми кінчаємо свої обов’язки перед землею тим, що вкинемо в неї так-сяк зерно, загребемо похапцем, позираючи ввесь час на сонце, чи не час додому їхати говіть чи вербу святить, а ти, боже, тоді роди, як хочеш. А поміщик до бога з такою відповідальною справою не лізе. У цій справі він тільки на себе на свої знання і спроможності звіряється. Сорок богів віддасть за кращу сівалку, а на жменю вгноєння й попа з чашами перепалить. Капіталісти Європи будують заводи, угноюють землю ...

— Заводами?

— Еге ж , заводами-таки. Я працював три роки на фосфатнім заводі. Щодня там вироблялося тисячі пудів камінного добрива, тисячі, багато тисяч пудів і все оте...

— Камінного добрива? — запитали разом декілька голосів.

У тім дружнім запитанні почувалася розгадка Остапового блукання під горою, в проваллях. Його камінці та борошенце тепер раптом набрали іншого змісту, і гуляльники не почулися, коли підсунулись на призьбі, стиснулися. Остап їм розповів про досліди свої над камінцями в час сумного голодування. Не втримався, щоб мрії свої їм переказати і надії змалювати уміло такими досяжними.

— Я дійшов, що ми самі своєю марудною старовиною допомагали лихові. Ми самі поклали в домовину своїх рідних. Чи можна так далі поводитися із своїми жінками, дочками?.. Е-ех, бити нас треба. Хіба не можна б працювати якось гуртом, таким великим господарством, як у поміщиків? І вони ж, як і в нас, багато ще волами орють, але добре вгноєну ниву. Чи не час би вже євангелію на паперову фабрику відправити на сировину, щоб замість неї та мати добру, розумну книжку про наші пекучі потреби, про врожаї, про голод... Он багатирі наші не голодують — у них клин, у них гної...

Неначе найшло щось на Остапа. Від довгої самотності чи від передуманого він розряджався, як акумулятор від електрики. Заволодівши гуртком силою свого розбурканого розуму, Остап розгортав перед ним життя, не шкодуючи барв, малював, як воно є в нас і як мусить бути. Пережитий жах, ще живі в уяві щоденні похорони і гарчання дзвонів примушували дослухатись, про що говорив Остап, а вміле наведення фактів робило його промову зрозумілою і близькою. Не часто чули вони такі розмови. їхні розмови — це лайка із сусідою за що слід, за що й не слід: за лозину, що з ліси випручалася не в той двір, за півня, що перелетить через найвищу лісу до курей, за скрипливі ворота, за злі собаки — за все, за все. І це ж зовсім нова розмова. її вперше за життя таку одверту довелося почути. Хто б насмілився отаке про бога, про євангеліє, про попа... А господарювання на суцільній ниві, як у економії! Та це ж правда свята!..

Уже надвечір вимучені голодуванням селяни розходилися з Остапового двору. Розходилися і все проміж себе купочками докінчували цікаву розмову. Неначе запалене багаття догоряло в оцих зворушених головах. Були тут, у купочках, і прихильники Остапові, хто з молодих, були й суперечники, такі, що, коли не вірили в попівські проповіді, то боялися віковічним, старезним ляком невідомого, нового.

Остап їм загадав загадку: складатися в один лан, стягатися худобою та тартак[1] громадський поставити під горою, де скеля,