Читати книгу - "Камінний мірошник, Іван Леонтійович Ле"

А раз у свято, читаючи газету, Катерина (бач, і читати вже навчилася) прочитала слово «Халайдаївка», Остап голився за столом, а по долівці лазило пузатеньке хлоп'я, бурмочучи щось своє.

— Дивись, про нашу Халайду газета пише...

Намилений до гоління, Остап перебіг очима дрібненькі газетні рядочки: «Закінчується будівля Халайдаївського фосфатного заводу. Будівельники до свята десятиріччя Жовтня готуються урочисто здавати до ладу завод. З нагоди відкриття заводу, комнезам та колгосп «Жовтнева перемога» подали спільну заяву до старости Петровського, щоб дозволив хрести зняти з церкви і до Жовтневих свят клуб від- крити... »

Навіть зрозуміти важко йому стає. Так раптом про все заговорила газета! Зовсім про все: гора, фосфатний завод, колгосп, клуб... Які діла творяться!

Завод побудовано під скелями, де Остап з п'ятьма картоплинами висиджував у той голодний, страшний рік. Чи годиться ж, та чи й можна йому, Остапові, втриматися тепер тут, у місті, коли там давно ждана його мрія вже лоскоче зір людський будівлями, машинами, пасами!..

Лагодився говорити ще раз про це з дирекцією. Ледве перечекав вихідний день. А другого дня Остапа покликано до осередку, а потім і в завком. Виявляється — не забули його колишню заяву. Говорилося про якесь висування по праці, розпитувалися про настрої. Остап спробував нагадати про свої давні турботні мрії, а йому лише дали подорожню до окружкому партії, мовляв — там порадишся...

Де вже то в окружкомі він буде говорити про свої мрії! За ці роки він уже звик не тільки вірити, але і коритися партії!..

* * *

В заяві комітету незаможних селян та первістка в Халайдаївці — молодого колгоспу — писалося:

«...бо не можемо ми, не маємо де культурно змичку з робітниками провадити. У них, щоправда, біля заводу є свій новий клуб, збудували разом із заводом. А у нас... стоїть оце одоробло серед села в столітніх кленах та в липах, горобців та гав плодить.

Просимо, щоб дозволили нам офіціально і по-господарському хрести з неї зняти та клуб у тому приміщенні відкрити. Маємо охочий люд до драмгуртка, до музики, бібліотеку перенесемо з писаревої хати. Соціалістичне будівництво вітати хочемо...»

Певне, вже не старий писар Гаврило Минович писав цю історичну хартію! Може, задні на зборах не все й чули про що писав сільський секретар комсомолу, та вже вірили, що той пише те що слід, і голосували всі разом. На десятім році Жовтневої революції було б соромно не голосувати за такі пропозиції! Стояти, як пень, на таких зборах і соромно, і злочинно. Хто наважиться сказати, що на день десятого Жовтня можна втриуватися, не голосувати? Та той і на збори вже не ходить, у кого досі не знімається рука голосувати за радянські справи. Тепер таких у Халайдаївці і селянами не звуть — просто: «куркулі»...

— Пишіть там, щоб усе в такту! — гукав якийсь грамотій із задніх лав. — Та про соціалізм не забувайте, це вам не до земського пишеться, а до самого Петровського. Про завод теж нагадайте: раді ми, пишіть, дякуємо... Про все щоб...

— Згода! Згода! — захоплено вигукували в залі.

* * *

В ті дні шляхом з міста повертався Остап. Підвода з станції, збіжжя в корзині та в клунку. Катерина з немовлям на підводі. Остап на взгір’я скочив з воза, неначе і не він: щоки поповнішали, рухи, як у парубка, чистий одяг. Тільки очі, як і тоді, світилися ще з більшим завзяттям...

— О, диви! Камінний мірошник наш повернувся. Остапе Даниловичу, драстуйте. Отак тебе, брат...

— А тут млина вже споруджено! Мірошника підшукують, а ви... І дитятко, ди...

— Остапе Данилопичу! Підсівали вже ми... всі мірошникуємо потроху, спробували. Це діло... агрономія! Росте, брат!..

Так зустріли колгоспники того самого Остапа, якого кілька років тому так брутально довелося випроводжати в супроводі міліції.

Надходив той святковий день. Суха приморозкувата осінь якось теж напружувалася, чекаючи. Обсипалося листя золотаве, неначе переряджалися дерева до свят. Не вмирання то було, бо й смерть пожовклого листя — то тільки підкреслювання невпинного процесу життя. І шуми вітрів у верховіттях, і хмари швидкі, але ж сонце таки проривається крізь них, щоб бавитися в сірих цементових стінах корпусів. Листя з переліску стелило до них золотаві килими під ноги своїм господарям...

У ті ж саме дні вся країна готувалася до свята. Десь далеко, може, за тисячі кілометрів, дріботіла друкарська машина. Урочистий голос диктував останні постанови, розпорядження. Там, за тисячі кілометрів, теж раділи цим першим халайдаївським перемогам великої перебудови! Сухі, випрацьовані пальці вистукували гідну відповідь на щире клопотання халайдаївських селян. Перші заводи на десятиріччя Жовтня уже обумовлювали саме таку відповідь:

«Задовольнити бажання селян. Замість Халайдаївки назвати село — Жовтнівці. Артілі, що з підсіву саморобного фосфатного добрива, при правильній агротехніці, вперше в практиці господарюваня зібрала три тони озимої пшениці з десятини, видати нагороду — трактора, а членам активних бригад по сто карбованців грішми премії...»

Голос, урочисто впевнений, закінчував друкарці: «У день відкриття заводу, згідно з рекомендаціями окружкому... а також і за згодою селян Жовтнівців на директора призначити висуванця... «Каміного мірошника» — Остапа Даниловича Залізного...»

1927 р.

Примечания

1

Тут у розумінні — кінський привод.

2

КНС — комітет незаможних селян