Читати книгу - "Камінний мірошник, Іван Леонтійович Ле"

КАМІННИЙ МІРОШНИК

1. ВДАЧА

Минають, зникають роки. Дещо й забуватись почало. Та не можна не згадати тяжкий, голодний 1922 рік, а за ним непевні дні, потім роки, коли починалося нове, в муках народжене життя.

Село Халайдаївка жило на відшибі від залізниць та міст. Це був якийсь ніби забутий закуток. Нове доходило до Халайдаївки дуже повільно. Зате старе, віджиле, трималося в цьому селі міцніше, лихо людське покотом котилося, не зустрічаючи належного опору, тяжке і безжальне. Так натрапив Халайдаївку сумний 1922 рік...

Наче неприкаяний, Остап блукав самотньою тінню по чагарниках. Куди дівався й хист його молодечий. Ніби людей відцурався, під горою ховаючись від них, наче той злочинець.

По селу поговір пішов: хто гадав, що ягоди якісь на денне «пропітаніє» збирав, щоб голодну смерть на якийсь час відволікти; декому здавалося, що недобре щось Остап замислив і, може, з лісовиками зв’язок тримає через гірське яраччя; а більшість вирішили, що Остап збожеволів. Таке чоловікові скоїлось: в один день і жінку, і дочку поховав. Чи ж витримає таке навіть найміцніша голова? Всякі чутки про Остапа ходили по Халайдаївці.

А сталося це через голод. За щастя в селі вважалося: умерти, щоб не нудити світом, не чути, як криком надриваються здичавілі від жаху, голодні люди. І мерли щодня, щоночі, мерли, як мухи від морозу. Мерли виснаженіші, а здоровіші виряджали їх до ям без почуття жалю чи розпуки. Сусіди ж тільки слухали набридле бряжчання щербатих дзвонів, слухали байдуже, як наперед жданий вирок. Старий церковний сторож Оверко не перестаючи дзвонив день у день. Позаторішні сороковустівські сухарі немочені догризав і ретельно віддавав данину тим, що вже не слухали цього бряжчання. А живим здавалося, що то земля пожадливо їх кличе кидати життя.

«Бав-брряз, зяв-гр-р!..»

Останні сорочки без латок одвезено кудись і обмінено. Коли б можна було одну шкуру зняти-познімали б. А лишилося останні два тижні до врожаю тільки ждати. Терпляче наджидали своєї черги вмирати або доскочити молодого зерняти з остюками, перетерти його іржавосмаглими зубами. Нехай не харчить оте щербате виття з дзвіниці, оте ненависне нагадування про байдуже, покірне вмирання з голоду.

Собаки борсалися перед смертю. Благеньким голосом вили, греблися в землі, їли її, шерсть на собі смоктали. Собаку дзвін тільки дражнив, і пес у переліски, як п’яний, ішов, здихаючи дорогою, п’явся все туди, під гору, аби Знайти десь порятунок.

Тоді ще й Пріська Остапова з дочкою теж сиділи щоразу на призьбі проти сонця, наче бавилися щоденним халайдаївським сумом. Мати була молода, а дочка ще зовсім мала, і вмирати їм було ще надто рано. Вони недавнечко тільки діждалися повернення після війни та революції свого батька й чоловіка.

Оце напровесні повернувся разом з ластівками. Яка радість для одиноких, зголоднілих. Вони сім років чекали його з Німеччини. В полоні опинився, отруєний газами. Дочка з материних слів любила і чекала, як тільки можуть чекати діти, свого батька...

І ось знов сидять, чекають, доки Остап привезе наміняного хліба. Чимало халайдаївців їздило чи ходило на прилуцькі врожаїсті степи міняти хліб. В своїй господі збирає все, що навернеться на очі, і везе або пішки несе, незважаючи на те, чи зайва це річ у господарстві, чи ні. Все зайвим стало. І свій шлунок теж зайвий, його обміняти б оце на час голодування.

Їхали, везли збіжжя або свої руки, щоб за безцінь майструвати, шевцювати чи плести ятері прилучанам. Та назад не всі поверталися. Хто, тиняючись попід хатами в чужім краї, сковизне десь під лісою, хто в дорозі із наміняним хлібом загине, коли не з холери, то від рук злочинців, а хто і сам на себе руку здійме з невдачі.

Так не повернувся до шістьох дітей Яловеженко Михайло, загинули десь Грицько Марченків, Іван Кубанський, Люлька Федір і ще, і ще чимало їх...

Сирокваші з нестями нахватається, макуху нежованою проковтне — і гине. Та Пріська вірила в Остапа, в його спритність. Може, хоч крихітку привезе, щоб болі в шлункові вгамувати на день, на тиждень. А там... зіжнеться — і життя.

Життя!.. Гукали дружина з дочкою, вдивляючись у далечінь. Молодому вмирати страшно. Жити хочеться!

Потім лягли обидві серед хати. Сусідський парубок зірвав із стріхи стару околотину, розкинув її серед хати, і вони лягли, щоб не вставати, аж доки не повернеться Остап з тими омріяними крихтами. Напівсвідомо, в голодній нестямі, все чекали.

Привіз. На плечах приніс. Сухий та жовтий сам. Як повернувся з Німеччини, ні разу бороди не поголив. Пізнати його було важко. Солдатський одяг, що був на ньому, як їхав — проміняв. У самій сорочці та в військовому німецькому кашкеті повернувся, а таки ж приніс півтора пуда гречки та дев’ять фунтів картоплі. Почував себе незрівнянним багатієм. Радів, тішився.

Заходився картоплі в «мундирах» варити. Звик до неї він у полоні, замість хліба скілька років там її вживав. Ще й недоварену гаразд уніс ледве живим істотам. Захоплений був одним бажанням — якнайшвидше врятувати дружинине й доччине життя. Важко було терпіти їхнє безтямне стогнання з хати в лад дзвоновому гарчанню, і він квапився. Вирячилися бідолахи на картоплю голодними очима, загорілися дикунським бажанням їсти, і годі було здержати їх. Недоварена картопля не жувалася, і вони ковтали її цілими куснями.

«Чи, може, так ішлося? — один раз тільки запитав себе Остап уже після смерті обох і відповів сам собі: — Ні, не йшлося. Можна було б зварити юшечку, можна було б, не губивши голови, врятувати їх. Е-ех, життя...»

Яка жорстока неминучість такої нікчемної, такої маленької помилки! Зварив на кабиці картоплі, неначе сам того хотів, щоб картопля ця, така дорога, коштовна, та на отруту обернулася.

Обох в один день і в одній труні поховав за півтора пуда гречки. Півтора пуда не пошкодував! Та за півтора пуда гречки тоді і його живцем поховали б на додачу, а може, і ще з десяток підряд поклали б.

Отоді й пішов Остап у чагарники під гору. Посидів дома зо два дні, поблукав по порожньому городові, порився на попелищах, ніби когось шукаючи в тих кучах. Понасипала ж їх Пріська по всьому городі, без ладу по закутках.

Підійде Qстап до кучі старого, давнього попелу, зірве дорідну лободину, що на диво спеці таки зросла, та й сидить, додивляється, розгортає. Сам ще більше зжовк,