Читати книгу - "Камінний мірошник, Іван Леонтійович Ле"

Чого шукає він на попелищах? Чи не з’їжа збереглася там з покидьків колишніх. А потім зник. Не бачили й коли. Та чи було кому стежити, коли й куди дівся Остап? Побачили якось у чагарниках невмиваного. Подивилися селяни, як блукає він там, самотній, смутний, обірваний — тільки очі дико горіли — і вирішили, що як не свій Остап. Збожеволів.

У ті саме підгірні чагарники почали селяни по зеленкуватий глід ходити. І сусідський парубок здибався там з Остапом. Він сидів під скелями, що нависли над проваллям, нагадуючи обварені, обсмоктані кістки з м’яса. Сидів і тер камінці об скелю, неначе майстерно обточував дітям крем’яшки. Картопля в казанку недоварена стоїть поруч, а він працює і навкруг себе не дивиться. Підійшов до нього парубок, навмисне здалеку кашляючи. Навмисне ж привітався бадьоро, так, неначе оце тільки-но з весілля повернувся. Боявся, щоб необережністю не розбудити щось в Остапові дикунське, щоб не розбудити його одиноких, може, божевільних мрій. І вмовк, стежачи за працею.

Остап спинився. Очима показав на свою роботу чи то на картоплю в казанку, чи на борошенце, що натерлося на пласкій скелі. Дивись, мовляв, скільки його в мене, і все сам...

— Голодуємо здря... — промовив Остап болісним, висохлим голосом. — Гуртуватися б та землю гуртом і з толком обробляти...

Парубок тільки головою кивнув, догоджаючи, як хворому на. розум. Зо три рази задки ступив і пішов поза кущами, цілком переконавшися, що Остап уже пропаща людина. А Остап тільки озирнувся, як парубок уже за куща ховався. Уста ніби в скорботну усмішку розпливлися. Махнув рукою, немов і наперед йому було відомо, що парубок втече від нього, як від трапного. Знов узявся до праці, знов до камінців, наче покуту якусь відбуваючи, уперто тер їх на камені.

Отак і никав Остап Залізний під горою якийсь час, не вертаючись до Халайдаївки. Дзвони не перестаючи гули й гарчали день і ніч. Це гудіння, як повідь сумна, котилося попід горою, плуталося в чагарниках, гнітило своєю одноманітністю та безкраєм. Остап вилазив на найвищу острюху-могилу скитську. Слухав оте стогнання голодного, що з безсилля помирав, люду. Слухав і виміряв очима широченні лани степів поза селом... Блідли вже ниви із клаптями житця, що доспівало, золотилися живущі надії, життя аж пахло від тих нив. А дзвони все гарчали й гарчали.

— Чи тож часом не піп умер з голоду? Цікаво б знати скільки їх, патлатих, умерло за цей час... — заскреготав зубами в лад дзвонам, а лиха думка свердлила далі. — Чи ж виміняв піп за останню рясу півтора пуда гречки, щоб по собі самому похорон справити? Чи йому всміхається той дзвін веселощами, а чи хоч щось сумне говорить?.. Е-ех, як то задзвонять дзвони по попові...

Від цих думок ставало так боляче в голові, що, безсилий, він зів’яне від них, упаде ниць на голу землю і заридає...

У нерозлуці з ним були оці дірчасті, чорненькі, як переварений курячий пуп, камінці і між ними пов’яла вже картопля в казанку. Пропорція камінців та картоплі помітно мінялася: в міру зменшення картоплі збільшувалося камінців і борошенця з них.

В такі хвилини суму тільки ота божевільна думка переслідувала виснаженого Остапа: як то задзвонять дзвони по попові? Хвора фантазія малювала варіації переливчастого дрижання того дзвону. Лють клубком під серце підкочувалася і видавлювала сухе, болюче ридання. Хотілося Остапові, щоб ці дзвони загули на попову загибель, і загули б востаннє.

То знов, як зо сну, прокидався Остап, спускався з гори до тієї самої плескатої кручі, знов ще енергійніше брався до своїх камінців. Неначе квапився заглушити оте невблаганне гарчання дзвонів та звільнити зморений свій мозок від думки в’їдливої про дзвони по попові...

Діждалися. Дехто вже зварив м’яке молочне зерно недоспілого жита.

Знов умирали, вже з раптової отрути, та не те вже почувалося. Намагалися випростатися поскорчувані істоти, і зір забринів новими іскрами живцю.

Повернувся і Остап до порожньої господи з першим снопом зеленкуватого жита. Може, і не на своїм полі нарвав того снопа — буде хтось там додивлятись, де своє, а де чуже в таку пору. Виставив снопа під хатою проти сонця достигати. Понаносив з-під гори дірчастих камінців та сірої якоїсь порохні, порозкладав цього добра на вікнах, понасипав на столі. Все, що натер, блукаючи, тепер старанно зберігав.

Не розуміють селяни свого Остапа, дивуються. По городу знов блукати став щодня та камінним борошном лободу на попелищах присипав, поливаючи колодязною водою. Як святощі якісь чи ворожіння, проробляв оце все, неначе тільки й утіхи йому лишилося, що оця безглузда робота.

Не розуміють сусіди, дивуються.

Співчутливо кивають галовами, стежачи за Остаповими турботами.

— Пропав чоловік! Зажурився і загинув. Отаким розумовичем з полону повернувся — і на тобі: таке лихо сталося, не витримав. Сказано воно — дурному легше на світі жити...

— Да-а... Був, був чоловік людиною, та й перевівся...

— Що й казати, як дитя теє... Шкода чоловіка...

Аж здивувалися халайдаївчани, коли в першу неділю після зажинків раптом замовк набридлий дзвін. Чи сторожеві настогидло теліпати мотузками, чи таки радістю повіяло на селян і заборонили вже йому знущатися з їхніх нервів.

Зібралися сусіди на Остаповім кутку та вирішили зайти хоч до двору. Заговорити до нього, почути, як заговорить він до них здичавілою, а може, і божевільною мовою. Один він на все село так чудно повів себе, тому запав у голови. Свої ж турботи, обвіяні надіями врожаю, поступалися назад, та й шлунок зажився вже трохи. Голова починала жити й тим, що навкруги було.

Остап під хатою виминав на ряднині підсушені колоски. Гадали, що злякають його таким гуртом, і з обережності до двору входили по одному. Віталися хто як: дехто так тільки собі під носа щось буркне, про око людське. Здавалося, що от-от схопиться й почне ганяти за всіма по двору та пінити, як скажений бик.

— Ну, що ж, значить, таки врятувалися на цей раз?.. — слабим, але нормальним і навіть веселим голосом почав Остап, зриваючи загадковість мовчанки.

Гуляльники від несподіванки розгубилися, перезирнулися між собою. Таке розчарування. Чекали застати божевільного Остапа, віддалік розсідалися від нього, а тут справжнісінький їх Залізний, той самий, що знали його ще з весни.

Він навіть на виснаженому обличчі не здавався такий мертвотно-жовтий, як кожен з його сусідів. На його обличчі помітно відбивався живець надії, а очі розумно й тепло віталися до кожного.

Це був справжній Остап Залізний.

—