Читати книгу - "Людині потрібна людина…, Анна Нікош"

В нашому невеликому містечку було всього два клуби. Там можна було зустріти всіх знайомих  , поспілкуватись і потанцювати під класну музику з модними спецефектами .

Молодші за віком відвідували « Вавілон» - величезне приміщення з класною акустикою і великим танцювальним майданчиком. Ми з  подругами ходили в «Грот» - маленьке кафе з якісними напоями , охороною , дрескодом і другом-діджеєм , що ставив нам улюблені танцювальні хіти.

В « Грот» ходили «свої» люди , значно старші і з певними статками , бо тут було недешево. В мене гроші були , бо пахала , як раб на галерах кожного дня . А часу , щоб витрачати зароблене мала лише в суботу ввечері , бо в неділю можна було прийти на роботу о десятій годині , а не о восьмій , як в інші дні.

А ось потрапити в цей заклад мені допомогли мої старші за віком подруги Катя і Настя. Вони були розлучені і насолоджувалися самостійним життям на повну котушку , але при наявності здорового глузду ( ну , принаймні , іноді так точно ).

Я завжди старалася виглядати круто . Гарний одяг , зачіска , макіяж ( як-не-як , працюю адміністратором в салоні краси і це не проблема для мене).

Того дня я отримала зарплатню і ми з Настею на її машині поїхали на шопінг в сусіднє місто за новим одягом  .

Мною була куплена надзвичайно дорога річ . Просто розкішна кофтинка з відкритою спиною. А виглядала я в ній на мільйон ( хоча один мій залицяльник казав , що на мільйон тягне лише моя , округла від природи дупця , а все інше разом взагалі «відвал башки»). Чорна тряпочка спереду , ззаду - багато переплетених ланцюжків , між якими посередині блищав павук із камінців - дорого-багато!

Мені здавалося , що всі погляди були прикуті до мене.   Мабуть , вартувало те ганчір’я таких грошей ! Або ж відсутність під ним спідньої білизни давалась взнаки , хто зна ?!

Танцювала я до тих пір , поки не почала пітніти.

Справжня леді їсть веселку, какає зефірками і ніколи не пітніє , тому я поспішила  на вихід , щоб подихати свіжим повітрям і відчути нічного освіжаючого вітерцю… не одна я - людей тьма-тьмуща.

Поки виглядала своїх друзів , натикнулася новою кофтиною на чиюсь цигарку. Повертаю  голову з наміром приснути ядом в обличчя незграбі - німію від виду  трішечки винних і надзвичайно добрих очей симпатичного незнайомця.

— Привіт. Пробач. Я не спеціально.

— Нічого страшного , в мене є ще одна така ж , - чогось ляпнула я.

— Та все ж таки я б хотів  загладити свою провину. Яким чином можу це зробити?

— Не треба,  чесно. Все добре.
 

І тут ми вдвох почули голос нашого спільного ( як потім виявилося)  друга Сашка :

— О , Ромчик , ти вже з Юлькою познайомився ? 

— Ідіть скоріш до нас ,  - покликали нас друзі.
 

Ми глянули один на одного , трохи ніяково посміхнулись і підійшли до компанії.

Більше в той вечір ніхто в середину закладу не заходив. Роман розказував різноманітні  історії , відповідав на питання друзів , які давно його не бачили.

Мова його була розумна , виважена , навіть , трохи якась інтелігентна , що було досить не звично для нашого оточення , бо майже ніхто в той час не міг похвастатись дипломом про вищу освіту і жагою до навчання. Я заворожено слухала , та й усі присутні  уважно до нього прислухалися.
Роман нам розповїдав багато цікавих речей. Наприклад , як вигідно купити автомобіль  в кредит ,  чому « Шкода» краще ніж «Рено» , про передові технології в мобільних телефонах  тому подібне .

Хоч конспектуй , дуже цікаво .

Тієї суботи ми з друзями  порозходились по домівках ближче до недільного ранку. До початку робочого дня спати мені  залишалось пару годин.