Читати книгу - "Місто дівчат"

Вона дуже любила кошенят і обожнювала косметику поштою; захоплено читала статті в жовтій пресі про сенсаційні вбивства і писала романтичні вірші. Та найбільше бабця була закохана в театр. Вона ходила на всі-всі вистави, що йшли в місті, і вчащала до кінотеатру. Я не раз складала їй компанію, бо ми з нею мали однаковісінький смак. (Нас із бабцею Морріс вабили історії, в яких невинних дівчат у легеньких сукенках викрадали підступні чоловіки в чорних капелюхах, а потім їх рятували інші чоловіки з випнутими підборіддями.)

Звісно, я її любила.

А от решта родичів — ні. Усі, крім мене, соромилися бабці Особливо від сорому згорала її невістка (моя мама), яка не була особою легковажною і постійно кривилася, коли бачила бабцю Морріс, яку вона називала «вічною дівкою».

Мама, ясне діло, романтичних віршів не писала.

Саме бабця Морріс і навчила мене шити.

Вона була вправною швачкою. (Бабцю навчила шити її бабця, яка зуміла всього за одне покоління перетворитися зі служниці-емігрантки з Вельсу на заможну американку, і не в останню чергу завдяки тому, що вміла так спритно орудувати голкою.) Моя бабця хотіла, щоб я теж стала майстерною швачкою. Тому коли ми не поїдали ірисок у кінотеатрі й не читали вголос одна одній журнальних статей про біле рабство, ми сідали за шиття. Усе було дуже серйозно. Бабця Морріс не боялась вимагати від мене досконалості. Вона шила десять стібків, а наступні десять мала шити я — і якщо мої стібки були не такі бездоганні, як її, бабця випорювала їх і змушувала мене все переробляти. Вона навчила мене давати собі раду з різними неслухняними матеріалами, як-от сіточка та мереживо, і я перестала боятися будь-яких тканин, навіть найпримхливіших. А моделювання! А підкладки! А викрійки! У дванадцять років я вже вміла спритно пошити корсет (з китового вуса, ага) — хоч десь із 1910 року корсет із китового вуса вже нікому, крім бабці Морріс, не був потрібен.

За швейною машинкою бабця була дуже строга, але мене її вимоги не дратували. Бабцині зауваження були колючі, але не болісні. Одяг цікавив мене настільки, що я хотіла навчитися сама його шити і розуміла, що бабця прагне тільки одного — удосконалити мої вміння.

Вона мало коли мене хвалила, та її похвала живила мої пальці. Я стала вправною.

Коли мені виповнилося тринадцять, бабця Морріс купила мені швейну машинку, яка одного дня поїхала зі мною потягом до Нью-Йорка. Лискуча чорна модель «Зінґер-201», убивчо потужна. (На ній можна було шити шкіру! Я б могла пошити на ній оббивку для «буґатті»!) Відтоді ніхто не дарував мені ліпшого подарунка. Я привезла машинку до пансіону і завдяки ній здобула високий статус у товаристві привілейованих дівчат, які всі як одна хотіли гарно вдягатися, але потрібних навиків не мали. Коли школою розійшлися чутки, що я можу пошити будь-що — а я таки могла, — учениці Емми Віллард день і ніч стукали у двері моєї кімнати й благали, щоб я вшила їм сукенку в талії, переробила шов або перешила на них строгу сукню старшої сестри з минулого сезону. Шкільні роки я просиділа, скоцюрбившись за швейною машинкою, як за кулеметом, але воно того вартувало. Я стала популярна, а в школі-пансіоні це ж єдине, що має значення, справді. Та й не тільки там.

Мушу сказати, що була ще одна причина, чому бабця навчила мене шити: я мала дивну фігуру. Змалку була надто висока й худорлява. Підлітковий вік прийшов і пішов, а я ще більше витягнулася. У мене роками не було грудей, про які варто згадувати, а тулуб мій був широчезний, як стіна. Руки й ноги — мов ті патики. Одяг, куплений у крамниці, ніколи не сидів на мені так, як треба, тому варто було навчитися шити його самій. А бабця Морріс — нехай з Богом спочиває! — навчила мене вдягатися так, щоб вдало підкреслювати свій зріст, а не виглядати як та вулична актриса на дибах.

Звучить так, ніби я критикую свою зовнішність, але насправді ні. Я просто описую свою поставу: я була висока й худа, от і все. Тож якщо тобі здається, що я збираюся розповісти історію про гидке каченя, яке поїхало до міста й дізналося, що воно насправді гарне, — не хвилюйся, моя історія не про те.

Я завжди була гарна, Анджело.

І завжди це розуміла.

Не сумніваюся, що саме через мою красу один вродливий чоловік у вагоні-ресторані в «Емпайр-Стейт-Експресі» витріщався на мене, поки я сьорбала своє солодове молоко і поїдала груші в сиропі. Врешті він підійшов до мене й запитав, чи може запалити для мене цигарку. Я сказала «так», він сів і почав зі мною фліртувати. Мене дуже втішила його увага, але я не знала, як підтримати флірт. Тому у відповідь на його залицяння дивилася у вікно і вдавала, нібито про щось напружено думаю. Я злегка насупила чоло, сподіваючись, що це надасть мені серйозного, загадкового вигляду, хоча, скоріше за все, я здавалася короткозорою і розгубленою.

Та сцена була б іще ніяковіша, ніж виглядає, якби зрештою мене не відволікло власне відображення у шибці потяга, яке я довго й уважно роздивлялася. (Вибач, Анджело, але всі молоді й гарненькі дівчата люблять зачаровано себе роздивлятись.) Виявилося, що форма моїх брів цікавіша навіть за вродливого незнайомця. Я переймалася не тільки тим, чи добре я вищипала і підмалювала брови — хоча й це питання мене цілковито заворожувало; річ у тім, що того літа я намагалась навчитися, як піднімати одну брову, наче Вів’єн Лі у «Звіяних вітром». Аби вправлятися у цьому вмінні, треба було зосередитися — думаю, ти це розумієш. Отак я вдивлялася у своє відображення і незчулася, як пролетів час.

Коли я відвела погляд, потяг уже в’їжджав на вокзал Ґранд-Сентрал, моє нове життя мало от-от розпочатися, а той красень уже давно пішов геть.

Але не хвилюйся, Анджело, — попереду буде ще багато красунчиків.

Ой! Забула сказати — бо тобі, мабуть, цікаво, що сталося з моєю бабцею. Бабця Морріс померла десь за рік до того, як потяг привіз мене до Нью-Йорка. Вона відійшла у серпні 1939 року, за якихось кілька тижнів до того, як я мала їхати на науку до коледжу Вассара. Її смерть не стала несподіванкою — бабця вже давно почала згасати,