Читати книгу - "Місто дівчат"

що зі мною робити. Ми і за найліпших часів не були особливо близькі. Вона була затята наїзниця, а я ні кобилою не була, ні кіньми не захоплювалась, то й нам не дуже було про що говорити. Моє фіаско стало для неї такою ганьбою, що її мало не нудило, коли вона мене бачила. На відміну від мене, мама досить добре вчилася в коледжі Вассара, велика їй за це подяка. (Випуск 1915 року. Історія і французька.) Я вступила до тієї священної установи завдяки її досягненням — та її щедрим щорічним пожертвам — і тільки гляньте, що накоїла. Минаючи мене в котромусь із коридорів нашого будинку, мама кивала мені, як досвідчена дипломатка. Ввічливо, але стримано.

Тато теж не знав, що зі мною робити, хоча він цілими днями займався своєю шахтою, де добували залізну руду, і не дуже переймався своєю донькою та її проблемою. Я його, ясна річ, розчарувала, але в нього були важливіші клопоти.

Він був промисловцем та ізоляціоністом, а війна, яка набирала обертів у Європі, змушувала його хвилюватися за те, яке майбутнє чекає на його бізнес. За тим усім він не мав коли звертати на мене уваги.

Що ж до мого старшого брата, Волтера, то він творив великі діла у Прінстоні й навіть не збирався брати собі то все до голови — хіба засуджував мою безвідповідальну поведінку. Волтер за все життя не скоїв нічого безвідповідального. У пансіоні однокласники так його поважали, що навіть дали йому прізвисько Посол — чиста правда, я нічого не вигадую. Тепер він вивчав інженерну справу, бо хотів будувати інфраструктуру, що допомагатиме людям у всьому світі (Допишіть у мій каталог гріхів, що я, на відміну від нього, навіть не розуміла до кінця, що таке та «інфраструктура».) Ми з Волтером були майже однолітки — між нами всього два роки різниці, — але в дитинстві не бавилися разом. Коли братові було років дев’ять, він позбувся всіх своїх дитячих забавок, і мене разом з ними. Я не була частиною його життя — і добре це знала.

Мої друзі тим часом теж займалися своїм життям. Вирушали у коледж, на роботу, до шлюбу, в доросле життя — усе це мене не цікавило, і я нічого з того не розуміла. Отож поруч зі мною не лишилося нікого, хто б піклувався про мене або розважав би мене. Мені було нудно й не хотілося нічого робити. Моя нудьга була схожа на відчуття, коли в животі крутить від голоду. Перші два тижні червня я з ранку до вечора відбивала тенісний м’ячик від стіни нашого гаража, насвистуючи «Маленького коричневого глечика», аж поки батькам не остогидло на це дивитися — і вони відправили мене до тітки в місто. Чесно кажучи, хіба можна їх у цьому звинувачувати?

Вони, певно, хвилювалися, що Нью-Йорк перетворить мене на комуністку або наркоманку, але краще вже це, аніж слухати, як твоя донька до кінця світу лупитиме тенісним м’ячем об стіну.

Ось як я прибула до міста, Анджело, і ось із чого все почалося.

Мене відправили до Нью-Йорка потягом — і потяг той був просто фантастичний.

«Емпайр-Стейт-Експрес», прямо з Ютіки. Блискучий хромований засіб для перевезення неслухняних доньок. Я чемно попрощалася з мамою й татом і віддала свій багаж носильнику, відчувши себе поважною пані. Усю дорогу я просиділа у вагоні-ресторані: сьорбала солодове молоко, поїдала груші в сиропі, курила цигарки й гортала журнали. Я розуміла, що їду у вигнання, але ж… із шиком!

У ті часи, Анджело, потяги були набагато кращі Обіцяю, що не писатиму тобі трактатів про те, наскільки все було краще за моєї юності. Коли я була молода, слухати не могла, як старі люди без кінця про це стогнали. (Та всім начхати! Начхати на вашу «золоту добу», досить про неї бекати!) І повір мені: я знаю, що у 1940-х роках багато що було, навпаки, гірше. Антиперспірантів і кондиціонерів, наприклад, дуже бракувало, тому всі немилосердно смерділи, особливо влітку, а ще тоді жив Гітлер. Однак потяги в ті часи були безумовно кращі. От ти коли востаннє насолоджувалась солодовим молоком і цигаркою в потязі, га?

Я сіла в потяг у світло-синій приталеній сукенці зі штучного шовку із жайворонками — жовтий візерунок біля горловини і глибокі кишені з боків. Та сукенка так добре мені запам’яталася, бо я, по-перше, ніколи — справді ніколи! — не забуваю, хто в чому був одягнутий, а по-друге, я сама її пошила. І пошила не абияк. Спідниця сягала до середини литки, і це виглядало грайливо й ефектно. Пам’ятаю, що мені так відчайдушно хотілося бути схожою на Джоан Кроуфорд, що я пришила до сукенки додаткові підплечники — хоча не впевнена, чи це щось дало. У скромному капелюшку-дзвоні та з позиченою в мами простенькою синьою торбинкою (в якій, крім косметики й цигарок, майже нічого більше не було) я скидалася не так на спокусницю з екрана, як на ту, ким я насправді й була: на дев’ятнадцятилітню незайманку, яка вирушила в гості до родички.

А супроводжували цю дев’ятнадцятилітню незайманку до Нью-Йорка дві великі валізи: одна з одежею, акуратно загорнутою в тонкий папір, а друга напакована тканинами, оздобами і швейним причандаллям, щоб я могла щось собі пошити. А ще товариство мені складала міцна коробка з моєю швейною машинкою — важкою і громіздкою бестією, яку було дуже незручно тягнути за собою. Але без тієї божевільної пречудової сестрички я жити не могла.

Тому вона поїхала зі мною.

Тією швейною машинкою — і всім, що вона подарувала мені в житті, — я завдячую своїй бабці Морріс, тому про неї варто розповісти трохи більше.

Прочитавши це слово — «бабця», ти, Анджело, мабуть, уявила собі милу старшу пані з сивим волоссям. Але то не моя бабця. Та була висока літня жінка — запальна кокетка з фарбованим темно-рудим волоссям, за якою вічно тягнувся шлейф парфумів та пліток, і вдягалася вона як на циркове шоу.

Вона була найяскравіша жінка на світі — яскрава у всіх значеннях цього слова. Бабця носила сукні з м’ятого оксамиту у вишуканих кольорах — вона не називала ті кольори «рожевий», «темно-червоний» чи «синій», як публіка з бідною уявою, а казала на них «попелясто-трояндовий», «кордовський» і «делла Роббіа». Бабця мала проколоті вуха — у ті часи поважні леді такого не робили, а ще було в неї кілька плюшевих скриньок для прикрас із цілими клубками дешевих і дорогих