Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"

Говорити про свободу в самодержавній Російській імперії чи в сталінському Радянському Союзі видається суперечністю. Але ця книжка показує, що в той час, коли політична жорстокість була невіддільною частиною історії Донбасу, парадоксальним чином Донбас, степова земля, на якій колись панували козаки, символізувала свободу в народній уяві і у сприйнятті Москви (і Києва). Я вживаю уявлення про «свободу» в його «неґативному» значенні, тобто «свобода від», а не «свобода для»[4]. Зі своїм глибоким підпіллям (і в прямому, і в переносному значеннях) шахти Донбасу були притулком для тих, хто прагнув волі. Це не означає, що в Донбасі не було економічної експлуатації чи міжетнічних конфліктів. Навпаки, приваблений волею і можливостями цього прикордонного реґіону, тут осідав строкатий люд з усієї країни і з-за її меж, а безжальна економічна експлуатація та міжетнічні сутички були частиною повсякденного життя Донбасу. В цьому розумінні Донбас можна порівняти з Сибіром, американським Заходом чи навіть середньовічними європейськими містами.

Цікаво, що навіть у розпалі сталінізму Донбас зберігав деякі елементи вільного степу[5], надаючи притулок людям, позбавленим громадянських прав, вигнанцям, утікачам, злочинцям та іншим. Дехто з них були такими необхідними для забезпечення функціонування промисловості Донбасу, що коли політично неблагонадійних осіб виселяли з міст і сіл Донбасу та всієї країни, їм дозволяли працювати на донбаських шахтах. Коли внаслідок війни та інших лих з’явилося безліч злидарів і безпритульних, Москва знову ж таки скеровувала їх у Донбас або ж спроваджувала їх туди як небажані і небезпечні, на погляд влади, елементи. Тому в очах Москви Донбас був політично підозрілим. Коли Сталін вирішив винищити своїх політичних ворогів (реальних і потенційних), Донбас неминуче став об’єктом масового терору. Справді, є докази, що Донбас був серед реґіонів країни, які найбільше постраждали від сталінського кривавого терору.

Донбас не єдиний зберіг певний рівень свободи і водночас зазнавав утисків від держави. Ця книжка — конкретна історична розвідка, яку мають доповнити інші докладні дослідження міст та різних реґіонів Російської імперії і Радянського Союзу, щоб можна було сприйняти Донбас у правильній порівняльній перспективі. Міста, і передусім Москва, Санкт-Петербург (Ленінград), Київ і Харків, також забезпечували своїм жителям певну анонімність, проте життя в столицях та інших великих центрах перебувало в радянський період під пильним контролем міліції. Тому тим, хто шукав анонімності, звичайно було значно важче, а отже, анітрохи непривабливо жити в цих містах, вони віддавали перевагу Донбасові. В цьому аспекті Сибір, який також утілював свободу, міг би бути не менш привабливий, ніж Донбас, проте Сибір символізував і рай, і пекло[6]. І хоча до революції в Сибір їхало багато переселенців (зокрема українців), після революції він став радше символом вигнання, каторжної праці і смерті, надто для українців, які охочіше шукали щастя в значно ближчому Донбасі[7].

Політичний терор також не був монополією одного Донбасу. Насильство було звичайним явищем у російській і українській історії. Цілком зрозуміло, що всі народи, всі міста і села стали жертвами терору в епоху правління Сталіна. Однак не варто перебільшувати розмах терору в Донбасі. Те, що вугільна промисловість і доволі значна кількість робітників, зайнятих у ній, були надзвичайно важливі для економіки країни (а отже, і для її збройних сил), найімовірніше, трохи пом’якшувало сталінський терор. І проте терор 1930-х років у Донбасі був страшним, а насильство було складовою частиною політичного життя реґіону і до цього періоду, і згодом. Іншими словами, автор має на меті довести, що Донбас був винятковим прикладом боротьби між свободою і терором, і цей винятковий приклад може напрочуд багато з’ясувати.

Упродовж усієї своєї історії Донбас був політично некерованим. Сили політичних метрополій, які намагалися заволодіти серцями й думками Донбасу, щоразу зазнавали поразок. Найвиразніше це виявлялося під час кризових періодів — революції і громадянської війни, в роки Другої світової війни і тоді, коли розпався Радянський Союз. На відміну, скажімо, від сусіднього Дону, який 1917 року висунув свої політичні ідеї (такі, як «козацька республіка» і «радянська республіка»)[8], Донбас відкидав будь-які політичні угруповання. Політичну атмосферу Донбасу вважали отруйною і небезпечною всі партії. Лев Троцький, смертельний ворог Сталіна, найкраще описав політичну історію реґіону: «В Донбас можна їхати тільки з [політичним] протигазом»[9].

Ця книжка належить до жанру краєзнавства. В дослідженні, зосередженому на одному реґіоні України й Росії, дуже корисним для мене було уявлення про «вихід» (протилежне уявленням про «вірність» і «висловлення власної думки»), сформульоване в праці Алберта Гіршмана[10]. Я доводжу, що Донбас завжди був «виходом», порятунком, альтернативою політичному конформізму чи протестам. У формулюванні моїх ідей мені дуже допомогли різноманітні студії суміжних і прикордонних районів[11] та історична географія[12], дарма що багато з них пов’язані з формуванням національних ідентичностей, а випадок Донбасу засвідчує, як мало вони для нього важили.

І в географічному, і в символічному розумінні Донбас — окрема спільнота, така сама, як нація, місто чи село. Це простір, прикордоння, де внутрішнє прагнення свободи, дика експлуатація і щоденне насильство змагалися між собою за владу. Подібно до інших спільнот, степ з усією своєю сув’яззю свободи і терору був уявною спільнотою[13]. І, подібно до інших спільнот, ця спільнота також обростала міфами. Особливість Донбасу полягає в тому, що, хоч як по-різному сприймали його різні прошарки людності, він зберігав свою традиційну славу краю свободи і терору.

На якомусь етапі роботи над книжкою в мене виникла ідея написати мікроісторію[14], в якій радянська історія була б досліджена з мікроскопічного погляду, як-от у працях Роберта Дарнтона, Наталі Земон Дейвіс і Карло Ґінзбурґа. Така історія може стати моєю наступною працею, і доведеться прийняти виклик так званої суб’єктивістської школи[15], але джерела, які я виявив в українських і російських архівах, натомість підштовхнули мене при дослідженні Донбасу до такого абстрактного уявлення, як «простір», чи «вільний степ», тобто до майже макроісторії всупереч моїм первісним намірам. Вплив покійного Ернеста Ґелнера також допоміг мені проаналізувати Донбас на основі макроісторії, наприклад, таких уявлень, як «нація» і «націоналізм» (або, що буде точнішим у цьому випадку, ненацій і ненаціоналізму)[16]. Однак у цій книжці все-таки йдеться про «звичайних», безіменних, «пересічних» людей Донбасу (хоча там, де було можливо, я намагався ідентифікувати їх) і про те, як позначився на їхньому житті державний терор.

На прикладах багатьох і багатьох особистих доль я показую складність місця і часу для всієї маси людей,